Зітхнув, вікно причиняю: «Ні, ще не розвидняється…»
Знову до стола… Хвилина, друга - потонув у глибині мережаних рядків…
Щось шкряботить у віконницю - слухаю, мов крізь сон…
Гуркотить віконницею - чую й не проснуся.
І раптово ударили живі слова…
Слова, що ними обізвалася до мене німа перед очима стіна:
- Ви ще й досі не спали, книжник і чернець?…
Кидаюсь, зразу не вгадаю звідки, озираюсь: вікно одчинене. В його ніч зазирає, як срібне по шовку вишивання, а на його тлі у квітках, у намистах-засватана дівчина Наталка…
- Тетяна?…
Сміється:
- Я вас налякала? - Далі: - Ось ідіть сюди. Швидше.
Виходжу.
Сидить, схилившись, на шкільних ґанках. Лице трохи зблідло, під пасмами розмаяної коси очі сяють, палахкотять уші. Не знає, що почать, сміється:
- Гляньте, яка ніч! Яка ніч! Ішла оце житами сама-самісінька, а мені здавалось, що за мною музики грають, співають… Як хороше, боже, як хороше на світі!
Несподівано до плеча горнеться, очі склепила, сама, як у огні.
Ворушиться якась тривога.
- Що таке вам, Тетяно
Підводить голову, розплющує очі.
- Думаєте - п'яна? - похитала головою.- Ні, неправду кажуть люди - не пила й не буду пити.
В очах промайнуло ясне й правдиве.
- Слухайте…- І хоче вона щось сказати, і боїться: ні, ні, може, цьому ще неправда…- Слухайте… тільки не смійтеся з мене, дурної…- Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: - Кажуть - у мене талант…
Іскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося.
А вона - схилила, як сирота, голову; здалося - гірко плаче. Підвела очі: горять радощами, як золоті темної ночі зорі.
Розповідала: зараз оце вона з театру. Там були з столиці гості, що наїхали до пані. Після спектаклю всі товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї - талант… Що так не слід його занехаяти… Обіщали в город одвезти… учитись…
Од хвилювання Тетяна не могла спокійно говорити.
- Ви поїдете в город?
Зітхає:
- Ой, поїду…
Одчинивши своє вікно, світить цигаркою Андрій. Чогось кашляє та й кашляє.
- Андрію Маркевичу, сюди йдіть!
- А чого там? - озивається суворо, так ніби йому до нашої розмови зовсім байдуже.
- Та йдіть до гурту - тут скажемо.
Виходить поважно, держиться суворого діловитого вигляду, а в очах цікавість аж світиться…
- Що це у вас таке веселе? - питає ніби знехочу, а в самого очі так і стріляють - то в мене, то в Тетяну. Кажу я, каже Тетяна,- розповідаємо наперебій.
- Що? Талант? Який талант?…
Слухає: нахмурені брови, неймовірний вигляд, а вже чогось зашарілися кінчики ушей. Суворо до Тетяни:
- Хто це казав вам?
- Всі казали. Артист там один був, професор…
Андрій не діймає віри:
- Може, якийсь професор магії та хіромантії.
- Ні, ні, справжній, видатний, відомий,- гаряче впевняла Тетяна,- такий лисенький, в золотому пенсне…
Андрій просяяв, і губи в його почали розсуватися в широченну осмішку. Аж ось знову спливає на обличчі хмарка, допитується нетерпляче, грубовато:
- Заждіть, а якими ж заходами ви думаєте вчитись? На які кошти?
- Лідія Віталіївна обіщалась допомагати. Казала, що можна буде й стипендію добути.
Лідія Віталіївна попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова. Андрій поважає її.
Тепер він зітхає шумко, з полегшенням. Осмішка без усякого вже впину розлилася, як Дунай, очі засяяли, і він гарконув з такою нерозміреною силою, що кинулись зо сну і захиталися на акації гілочки, а полем геть-геть пішла луна, одгукнувшись аж там десь, у сонному хуторі: