- От так Тетяна! От так Гнатівна!…-Далі швидко одкинув кашкета на потилицю, казав із незрівнянною щирістю, з безмірною теплотою й ніжністю- Значить, в науку підемо, в люди? Та й щаслива ж оця Тетяна: ми скільки мучимо себе, готуємося, не спимо дні і ночі та й самі ще того не знаємо, чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах-у саму столицю…
- Я й сама ще не йму віри, що цьому правда, ніби це тільки сон,- мрійно й радісно казала Тетяна, проте віри, щирої, наївної, було в неї, мабуть, більше ніж слід. Те чарівне слово, як блискавиця, осліпило її. Разом із нею і нас…
Легко зробилося надзвичайно. Хотілось вірити й вірилось в людей, в талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої ясні, радісні прийдущі дні.
Ніби серед будня несподівано свято собі нарядили. Були - як п'яні, пустували - як діти, без ладу співали, без потреби реготалися; будували плани. Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити.
- Ге-ге! - сміявся Андрій.- Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив'яному мішку додому притербічу!
Реготали:
- В саквах…
- На драбиняку!
- Гей-гей,- гукнув на всі груди кудись у поле,- одмикайте замки, одчиняйте брами, посланці з хуторів ідуть!
Із вікна сполохано визирнула заспана скуйовджена голова шкільного діда:
- Що таке?
Пауза. Регіт, мов тріснула в повітрі й іскрами розсипалась ракета.
Згодом:
- Ну то як, Тетяно? Не зігнемося? Понесемо? У вас же сила - талант. Ви багато зможете. Чи, може…- В Андрія неспокійно спалахнув в очах ревнивий огник: - Чи, може, дайте тільки з цих злидень вибратись, тоді і не доступиш до вас, забудете й шлях у село?
- Ніколи! Ніколи в світі,- гаряче перебила його Тетяна, не приймаючи в жарт. Помітно було, що вона про це думала.
- Чого доброго,- уже гірко казав Андрій,- там слава, розкіш, бляск - а тут що?
- Та чого ви напалися на мене? - разом і сердилась, і сміялась Тетяна.- Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його ні за гроші, ані за тую славу! Стала червона, як піон.
- Руку, Тетяно! - Андрій ловив її руку. Тетяна вирвала її у його, блиснула гордими, гарячими очима, шукала якихось інших слів. Далі підвела голову до неба і лице її заясіло, стало бліде і таке покірне, покірне. Звела, як дитина, руки до неба:
- Дано мені малісіньку іскорку святую… Малісіньку-малісіньку… І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце… Та хай же погасне краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й темної темніше ночі, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу.
Почали впиняти:
- О, та й нащо так?
У неї на очах горіли росинки щастя…
Плакала…
Марили, вірили, раділи…
VIII
Гай- гай!… Ждемо день і другий -немає Тетяни. Побачили - надвечір кудись мчали пани фаетоном; між ними вона, як квітка. Мов і знать нас не знала - не глянула, як і не вона. Віри не доймали: чи то була справді та ніч обмарена, чи то тільки минущий сон. Довідались, що в театрі репетиція, пішли. Червоніє, одвертається, ніби чогось нас соромиться.
І дивуємось, і обурюємось:
- Що ж се таке?
День, другий. В селі почали дзвонити:
- З паничем зв'язалась, по житах волочиться…
- Ось що!…
Отець Василь лютий, як звір:
- Півчу покинула, співаків од церкви однадила - розпуста, сором.