- Ага!
Осміхнувся.
Спокійно окинув думкою; «Ні, тепер уже ніщо не стане на заваді…»
Х
Минає днів зо три - все гаразд. Коли ось: заходжу вранці до Андрія. В його якась жінка з села, селянка. Сидить на стільці, руки на грудях склала, заплакана. Андрій затурбований, задуманий, кусає губу, дивиться кудись у відчинене вікно: погляд блукає десь далеко-далеко. Вслухаюсь в розмову.
Андрій:
- Скажіть мені, тільки по правді: ви не гримали на неї, не дорікали, коли вона вернулась до хати?
Жінка кинулась:
- Ані словечка! Тільки вона на поріг, я одразу помітила, що їй недобре,- то я й розпитувати не стала. Кажу: «Ну, оце й добре, що ти, доню, вернулася - поможеш мені в роботі».
Придивляюся до жінки - в очах, на обличчі ніби щось знайоме. Зразу стукнуло в грудях: стій, либонь же, це Тетянина мати.
- Роздяглася ото вона, сіла на лавці. -Говорю до неї - мовчить. Кине нехотя слово, друге - і знову, як води в рот набере. Потім помічаю: лихо! Не спить, не їсть, як поставить кудись у куток ті очі - не ворухнеться, аж сумно стане. Почала я за нею наглядати, думаю , щоб не заподіяла собі чогось. Та хіба ж услідиш!
Очі в жінки відразу налилися сльозами, не здержалася, од плачу затремтіла.
- О, то чого ж плакати, Гнатихо? Добре, що на тому окошилося…- розважає Андрій.
Жінка зробила зусилля, впинила в собі плач. Витерла рукавом очі, почала спокійніше:
- А як ото вже одрятували її, я й питаю' «На кого ж ти, доню, хотіла мене покинути при старості моїй? Чи, може, ти на мене яке серце мала?» - «Ні,- каже,- мамо, ви мені ніколи нічого лихого не заподіяли - гріх було б це казати, світ,- каже,- мені спротивився…»
Примовкла.
Андрій:
- Ну, як же тепер? Отямилась?
- Та так… ніби трохи одумалась, їсти сідає, словом озивається, тільки… ох… як подивлюся я на неї, а найбільше - на її очі, то так мені й здається, що не мило їй на світ дивитися ясний… Правду скажу: боюся, аж серце холоне, боюся, щоб не надумала вона знову чого.
Загадалася; далі кинулась, на сонце позирнула:
- Ой, засиділась…- До Андрія: - То я вже буду прохати, Андрію Маркевичу, вона вас шанує, послухається: поговоріть ви з нею, дурною, бо сама вже я нічого не вдію, і з якого боку зайти до неї - не знаю.- Далі пильно, з довір'ям подивилась мені в лице: - І вас прошу, прийдіть із Андрієм Маркевичем, може, гуртом швидше ті дурниці виженемо з голови.
Пообіщались. Пішла.
- Що ж таке, власне, зчинилося?
- А ви нічого не чули?
- Ні.
- В колодязі топилася…
Ніби аж потемніло в кімнаті.
XI
Вечоріло.
Вів мене Андрій городами. Буряки, капуста, картоплі… По межах соняшники рядами - посхиляли важкі голови, ніби щось погубили в межах. Між заплутами - величезні гарбузи, як голі діти… світять рожевими спинами. Мак - як військо, коноплі - як темні бори…
А по верхах грядок ніби покропив хто фарбами: нагідки, чорнобривці, різнобарвні гайстри…
- Ну й земелька!… Ех, та й земелька ж,- бубонить собі під ніс Андрій.
По городах то там, то в іншому місці порались люди. Стали. Придивляється Андрій, очі жмурить.
- Гляньте, а то чи не буде й наша Тетяна? - показав гонів за двоє на грядках росляву постать у жіночій свиті: схилилась, заступом копає картоплю.
Підійшли ближче; Андрій голосніше:
- Вона ж, вона і є!
Тетяна кинулась, підвела голову. Побачивши нас, здригнула; на обличчі промайнула нудьга. Стала, осміхається в'ялою, блідою осмішкою. Так, аби тільки, знехочу…