- Тихше, тихше!…
Кидав, як каміннями:
- Серед темної ночі у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою божа іскра…
Промова до людей - це була новина в селі. Мов вітер, мов буря полетіла, затупотіли, зашуміли, кинулись до гурту з гарячими, жадібними очима, тісно оступили промовця, замовкли… стояли, як скеля німа……Хтось подав голос:
- На коліна!
Стали на коліна, всі натовпом; в повітрі затремтіли слова останньої розлуки… Прощалися.
- Тепер - додому! Всі до одного! - гукнув, як в трубу металеву, Андрій.
Зашуміли, загули, як під градом, заметушилися, покидали серед двору корогви, і швидко на подвір'ї - ні духу.
Впала залізна тиша… Все поніміло, покам'яніло…
Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало їй з-над заходдя в труну золотих зайчиків.
XV
Будували, сподівались - ударив грім: розбив, по полю розвіяв…
Сидимо, пожурилися…
Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки - в голові не те.
Похмуро світить лампа; стіною надворі осіння ніч; на серці - камінь.
Не береться розмова - все й без того ясно…
До о. Василя наїхали з міста урядовці чинити слідство.
Туди ж сьогодні приїхав призначений в школу новий учитель. Цілий день бігали до нас знакомі з села люди:
- Ой, що ж то буде, що буде: всіх людей, що були на похоронах, тягнуть на допит - і малого й великого…
Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того університету, мабуть, скільки будемо й жити… Оце буде.
Світ стемнів, невеселий такий став, нерадісний, неправдивий… Походить один по кімнаті, сяде, другий починає ходити… Нудьга.
Андрій дістає десь обтріпані карти:
- Сідаймо в дурня абощо…
Аж ось одчинило двері. Сторож.
- А йдіть-но послухайте, що воно там кричить за городами.
- Де?
- Морока його знає. Либонь, там коло болота чи, може, в болоті. Кричить, ніби там його ріжуть або давлять.
Вийшли у двір. Тільки за двері - зразу мов чорним рядном накрило: темно, аж у голові морочиться. Слухаємо: гукає десь глухо, мов з прірви. Далі починає тужити.
- Це якась п'яна марюка загрузла в болоті,- сердито промовив Андрій.
- А чи не буде ж це наш дяк? - кинув догадку сторож.
Мені вчулося теж щось у голосі знакоме.
- Чи не він, справді?
Андрій не хоче вірити. Запорожець давненько вже поїхав із села, і була чутка, що він поступив десь в учительський інститут.
- Який там дяк? Де він тут візьметься? Це якась личина…
Андрій не доказав, голос у темряві несподівано з голосіння переходить у лірику, і з болота долітає-
Чого вода каламутна,
Чи не хвиля збила?…
Тетянина улюблена пісня…
- Тума б тебе взяла!… Він!-стиха промовив Андрій і замовк… Тремтіло в грудях, ніби звідтіля, з яру, бив хтось у дріт. Було чудно і дивно. Образ дівчини, з тими дивними очима, сплинув, як живий, над болотом, в імлі нічного туману, таємничий і смутний…
Стояли, як понімілі, поки пісня не замовкла.
- Чого вас там носить нечиста? Сюди ідіть!
У відповідь радісний з темряви голос:
- Голубчики ви мої, братики, де я?
- Беріться сюди - побачите.
- Не знаю куди - кругом болото.
- Прямуйте на голос.
Стало чути, як щось почало бовтатися в калюжинах… плющати, і зрештою перед очима стовпом стала якась тінь…
- Либонь, це школа? Яким же це чином?… Тут щось не так…
Мовчки беремо його за руки, витягуємо на ґанок, іде покірно, як дитина, ковзається п'яними ногами, зіскоса позирає на нас. Увели в кімнату… Плеснув руками Андрій: чоботи, одежа, лице - все в Запорожця було вимащене в болото, викачане в реп'яхах, у колючках… Якась манія - не людина…