- Одчепіться з своїм театром…
Таємничий вигляд, ніби покривало упало з неї, одразу одмінився.
Соромливо, як селянська дівчина, вона рукавом затулила сполохане лице.
І стало помітно і шию, степовим сонцем запалену, і стернею подряпані руки.
Таємні чари розвіялись, як і не було їх.
Андрій не одводив од неї насмішкуватих очей.
- Розумієте,- звернувся до мене,- театр - Вавилова клуня, сцена - пара перекинутих саней, грим - уголь та крейда, і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр.
- Дарма,- похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.
- Завіса - з драних ряден, дзвонять у битий чавун…
- Дарма,- горить, як у огні, на місці не всидить…
- А що найцікавіше, так це музики,- допікає Андрій,- рудий Гаврило дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиває в заслонку.
Не втерпіла, як вітер, схопилася з місця, ображено, гаряче:
- Неправда, неправда, ви ж самі знаєте, що це на нас вигадали таке вороги наші…
Андрій Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засоромилась, далі сама засміялась.
- Ой, вже мені оцей Андрій Маркевич, може, хто б і не знав, так зразу все викаже.
- Ехе-хе! - зглибока зітхнув Андрій.
- Знаєте,- без жарту промовив він до мене і показав очима на Тетяну,- як зробить у «Заступнику мій» оте соло: «тру-у-уд і болізнь»… хрест мене бий - як снігом сипне поза спиною.
Тетяна вдячно подивилась на Андрія; засоромившись, опустила вії.
- Е, ви ще не знаєте нашої Тетяни… От хоч би…- Далі живіше, моргнувши оком: - Тетяно Гнатівно, ану ось отієї,- Андрій узявся в боки:
Ой послала ж мене мати
Зеленого жита жати…
Почервоніла:
Отож пак. Немає чого робити мені, то оце б співати заходилась.
А сама сміється, очі заблищали: помітно - охоче заспівала б - соромиться.
- Ось нехай вона освійчається з вами - почуєте. Вона в нас дівчина не горда, товариська… Хіба ото тільки, що книжок боїться,- згодом додав він, і знову насмішкуватий огник заблищав у його в очах,- каже, що од їх з ума сходять.
Подивився на неї скоса:
- Взялась була готуватися на вчительку - через тиждень покинула.
Тетяна винувато зітхнула.
- Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тільки собі думаєте, Гнатівно? - починає стиха жувати її.- Немає кому нагнати вас, то ви зовсім свою науку занедбали, про книжки й забули, на полицю позакидали.
Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито:
- На чорта вони мені?
- Як - на чорта? Та ви ж таки колись думаєте держати іспит? Чи, може, вже годі?
- Нікуди я не піду, ніяких іспитів держати не буду.
- Будете витинати в ковалевій клуні.- Андрій тихенько заспівав, незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:
І хліб пекти,
Й по теляти йти
- Буду.
Упертість закам'яніла на її обличчі.
- А там і до Явдохи на досвітки підете.
- І піду.
Зразу, несподівано, снопами бризнув з її очей сміх; вона хитнула головою. Схопилась, вирівнялась і, взявшись по-дівочому за щоку рукою, навмисне грубо, передражнюючи горлату якусь із досвіток дівку, залящала, як десь на леваді:
Зеленая ліщинонько,
Чом не гориш ти, все куришся…
- Хівря Цимбалівна. Єй-бо, Хівря! - сміявся Андрій. Проте недовго: став слухати. Далі кивнув у її бік головою до мене.- Бачите?
Я й без цього вже не зводив з неї очей.
Почавши співати жартома, згодом вона схитнула нетерпляче головою, повела плечима, ніби скинула з себе щось зайве, гордо свінула очима й без жодного вже жарту сміливо зайшлася піснею, виявляючи на диво сильний, чарівного тембру голос.