Гралася ним, ніби на злість і на заздрість ворогам.
Взялася в боки, сміливо позирнула на Андрія, моргнула бровою. Андрій суворо опустив очі.
Не кидаючи співати, Тетяна кивала йому очима, рукою закликаючи до себе.
Андрій уперто боровся: презирливо одвертався, недбайливо кривився:
«Та й що буде? Ну, що далі?»
Потім змовк. Чмише носом. Хмурився, хмурився, і одразу сині очі його закуріли, заясіли, як волошки після дощу. Махнув рукою, засміявся: «От чорт, не дівчина!»
Почервонів, зірвавсь на рівні ноги, по-парубоцькому обгорнув за стан, став попліч.
Зразу виявилось: не тільки «апостола» в церкві він уміє гриміти:
Коло броду беру воду,
По тім боці мої карі очі.
Стою зачарований, здивований, не збагну, що це за люди тут… А як перестали співати, Андрій зітхнув і похилив голову. Йому ніби було соромно за той порив. Похитав докірно головою й промовив до мене, винувато осміхаючись. Сумовита нотка забриніла в його голосі:
- Оце, як бачите… Правду ото кажуть: скільки ти не вчи його, скільки не стружи,- мужик останеться мужиком. Ні-ні-та й покаже себе.-Далі звів очі на Тетяну і знову синьо зацвіли вони у його: - Тетяно, золото! Може, з нас щось вийде, може, з нас люди будуть, давайте учитись.
Тетяна сиділа задумана, уші палали, як цвіт королевий, а в очах цвіли, як золотий світанок, ті мрії, що впину їм немає.
- Чуєте, Тетяно?
Зітхнула:
- Та чую ж…
Схилилась на руку, ще глибше загадалась. І знову, як було спочатку, на обличчі в неї випливло щось нерозгадане, знову не можна було одірвати очей од неї, а в грудях чогось починав зростати, як і вперше, якийсь невпокій.
V
Після перших ранніх дощів висохло й стояло довго на годині. Люди цього року спізнилися посилати дітей до школи, і з'явилась тривога, що вони зовсім про неї забули. Аж ось упали холодні ночі, наблизилась покрова, і з села, з хуторів, ніби згукнувшись, люди гуртами посунули до школи писати новаків. Новаки приходили з батьками й з матерями, в повному своєму наряді: у великих чоботях, у батьківських жилетках, з пошарпаними букварями під рукою, причесані, вмиті, з червоними носами: перед дверима школи з їх носів старанно видавлювали зайвий сік; увіходили з рішучим виглядом брати ту науку зразу за роги; і тут же під суворим батьківським оком вичитували свої оченаші, демонстрували здібності й знання. Все народ бадьорий, цупкий, з дому наструнчений, і всі, як один,- казали батьки їх - таланти, здібності, великі сподіванки.
«І не вчив би його, сякого-такого хлопця, коли ж вам таке до всього зарадне, таке беруче - на що не гляне, те й зробить: треба вчить».
Приходили і без батьків, самі. Слухаєш - шкряботить за дверима. Одчиняєш - спершу нікого не видно, і тільки звівши очі вниз, побачиш над порогом величезні чоботи, як ґринджоли, і над ними кудлату шапку. Сопучи й стукаючи, чоботища перелазять через поріг, помалу, зате енергійно чвалають ближче, простягають для привітання руку, з курячу лапку завбільшки, і хрипким баском заявляють, що він, «Гелман Вашильович» (прозвання забув по дорозі), прийшов писатися в школу. Брало легеньке хвилювання.
Праця в школі налагодилась. Власної роботи не починали.
Хоч, правда, Андрій ніколи не забував про свої підручники, і часом на перервах можна було бачити, як він прихватом жадібно горнув очима з книжки, як ложкою з миски.
Стали сходитися вечорами то в нашій школі, то в Тетяниній. Звичайно, було більше жарту й реготу, ніж того вчення, - найбільш надії ми покладали на літо, коли всі будемо вільні од шкільної роботи.