— Ні.
Його батько розмовляв зі мною крізь дірку в піску там, на пляжі, ось і все. Він звертався до мене в моїй голові, наче у фільмі, де ти чуєш голос за кадром. Він казав мені, що ти майже вмерла.
— Ти сумуєш за ним, Джеку?
— За ким? Річардом?
— Ні! За Спіро Агню[28]. Звісно, що за Річардом.
— Іноді.
Річард Слоут тепер ходив до школи в Іллінойсі. В одну з тих приватних шкіл, у яких завжди має бути дзвіниця і завжди ні в кого немає прищів.
— Ти ще зустрінешся з ним. — Вона скуйовдила його волосся.
— Мамо, з тобою все гаразд? — слова просто випурхнули з нього.
Джек відчув, як пальці вп’ялися в стегна.
— Так, — відповіла Лілі, запалюючи нову цигарку (вона збавила швидкість до 20 миль за годину, щоб зробити це; повз них пролетів старенький пікап, його клаксон ревів). — Ніколи не почувалася краще.
— Наскільки ти схудла?
— Джекі, ти ніколи не можеш бути надто худим чи надто багатим. — Вона на мить замовкла, а тоді всміхнулася до нього.
Це була втомлена, болісна усмішка, яка виявила всю правду стосовно того, що він хотів знати.
— Мамо…
— Годі-бо, — сказала вона. — Усе гаразд. Даю тобі слово. Глянь, може, натрапиш на якийсь бібоп по радіо.
— Але ж…
— Знайди якийсь бібоп, Джекі, і помовч.
Він знайшов якийсь джаз на радіостанції Бостона — альт-саксофон виводив «Усе, що ми є»[29]. Але крізь музику рівномірним безглуздим контрапунктом звучав океан. Пізніше Джек помітив величезний скелет «американських гірок», що самотньо стовбичив навпроти неба. А ще він бачив розправлені в різні боки крила готелю «Альгамбра». Якщо це їхній дім, то вони вже вдома.
Розділ третій
Спіді Паркер
Наступного дня сонце повернулося — важке і яскраве, пломенистою барвою воно розсипалося по пласкому берегу та червоному зачерепиченому пологому даху, тонку смугу якого Джек бачив із вікна спальні. Здавалося, що в далині моря довгі повільні хвилі костеніли, обертаючись на сліпучий спис, спрямований прямісінько у вічі. Джекові здавалося, що навіть сонячне світло тут відрізняється від каліфорнійського — пронизливе й холодне, не таке життєдайне. У глибині темного океану хвилі помирали, щоб постати знову, й сліпуче золото охоплювало їх. Джек відвернувся від вікна. Він уже прийняв душ і одягнувся, а внутрішній годинник підказував, що час рухатися до зупинки шкільного автобуса. П’ятнадцять по сьомій. Але, звісно ж, він не поїде сьогодні до школи — нічого не лишилося від нормального життя — вони з матір’ю просто перепливуть через наступні дванадцять годин, ніби привиди. Ні вимог, ні обов’язків, ні домашніх завдань… і жодних обмежень, окрім тих, які накладає потреба поїсти.
Та й узагалі, хіба сьогодні робочий день? Джек завмер на мить біля свого ліжка, зненацька захоплений несподіваним нападом паніки через те, як швидко світ утрачає чіткі обриси… Він гадав, що сьогодні не субота. Подумки Джек повернувся до першого з тих незліченних днів, що його свідомість не виокремлювала в часі, — то була минула неділя. Спробував полічити дні в прямому порядку — і виходив четвер. По четвергах у нього були заняття в комп’ютерному класі з містером Балґо та спортивні секції. Принаймні так було тоді, коли Джек жив іще нормальним життям. І хоча спокій було порушено лише кілька місяців тому, Джекові здавалося, що той час уже навіки втрачено.
Він вийшов зі своєї спальні та рушив до вітальні. Варто було Джекові смикнути за шворку гардин, як кімнату залило яскраве світло. Матір проспить іще хвилин з п’ятнадцять, не менше. А може, й довше, зважаючи на ті три келихи, які вона випила вчора за вечерею.
Джек кинув погляд на двері, що вели до маминої спальні. А двадцять хвилин по тому легенько постукав у них.
— Мамо?
У відповідь пролунало хворе бурмотіння. Джек гучно штовхнув двері й зазирнув усередину. Мама намагалася відірвати голову від подушки та дивилася на нього напівзаплющеними очима.
— Джекі. Ще ж ранок. Котра година?
— Приблизно восьма.
— О Боже. Ти голодний? — вона сіла, притиснувши долоні до очей.
— Трохи. Мені зле від сидіння тут. Просто було цікаво, чи не плануєш ти прокидатися.
— Тільки не цього разу. Ти не проти? Сходи в їдальню й поснідай. Погуляй на пляжі, гаразд? Твоя мама виглядатиме значно краще, якщо ти даси їй ще годинку поніжитися в ліжку.
— Звісно, — відповів хлопчик. — Гаразд, до зустрічі.
28
Спіро Теодор Агню (1918—1996) — віце-президент США від Республіканської партії з 1969 по 1973 рік в адміністрації Річарда Ніксона.
29
«Усе, що ми є» («All the Things You Are») — пісня 1939 року, написана Джеромом Керном та Оскаром Гаммерштайном. Серед відомих виконавців — Ґлен Міллер, Френк Сінатра, Елла Фітцджеральд і Майкл Джексон.