Малий побачив Спіді за сірим і облупленим приміщенням з автоматами — Лестер сидів навпочіпки й обмотував ізоляційною стрічкою товстий дріт, схиливши сріблясту голову майже до самого пірса; його кістлявий зад випинався зі зношених зелених робочих штанів, а запилюжені підошви черевиків скидалися на двійко поставлених вертикально дощок для серфінгу. І тут Джек збагнув, що навіть гадки не має, що хотів би сказати доглядачеві, та й чи збирався він щось узагалі казати. Спіді ще раз обкрутив дріт чорною стрічкою, кивнув, дістав із кишені робочої куртки обшарпаний ніж фірми «Палмер» і з хірургічною точністю відрізав шматок липкої смужки. Джек утік би й звідси, якби міг — зрештою, він прийшов і заважає людині працювати, та й це справжнє божевілля: думати, що Спіді допоможе йому. Яку допомогу може запропонувати літній доглядач порожнього парку розваг?
І тут Спіді повернув голову — абсолютно щира гостинність відбилася на обличчі старого, коли той побачив Джека. На тлі глибоких зморшок засяяла привітна усмішка — і Джек відчув, що йому раді.
— Джеку-Мандрівнику, — мовив Спіді. — Я вже став бояцця, шо ти цураєшся мене, а ми ж тільки оце стали друзяками. Радий знову бачити тебе, синку.
— Ага, — відповів Джек. — І я радий тебе бачити.
Спіді сховав ніж назад у кишеню сорочки і випростав кістляве тіло так плавно й навіть атлетично, що, здавалося, був легким, як пір’їнка.
— Уся ця місцина, куди не глянь, розвалюєцця, — сказав він. — Я тіко час від часу підрихтовую теє все, аби воно могло працювати більш-менш ловко. — Він змовк посеред речення й уважно зазирнув Джекові в обличчя. — Шось мені здаєцця, шо старий добрий світ став не таким уже й добрим. Джека-Мандрівника тривожить купа клопотів. Еге ж?
— Угу, якось так, — почав був Джек, усе ще гадки не маючи, як розповісти про те, що його хвилює.
Він просто не міг укласти все у звичні речення, адже звичні речення завжди все раціоналізують. Один… Два… Три… А світ Джека більше не вкладався в ці чіткі класичні рамки. І все невисловлене важко тиснуло йому на груди.
Хлопчик безпорадно глянув на високого худого чоловіка. Спіді глибоко запхав руки в кишені, його густі сиві брови сходилися на глибокій вертикальній зморшці між ними. Очі Спіді — такі світлі, майже безбарвні — звелися від пухирчастої фарби пірса й зустрілися з поглядом Джека — і несподівано хлопцю знову покращало. Він і сам не знав чому. Спіді, здавалося, умів передавати емоції безпосередньо йому: ніби вони познайомилися не тиждень тому, а на багато років раніше; ніби між ними було щось вагоміше, ніж кілька слів у безлюдній галереї ігрових автоматів.
— Гаразд, годі вже роботи на сьогодні, — сказав Спіді, зиркнувши в напрямку «Альгамбри». — Перестараюся — і просто перепаскудю все. Певно, ти ще не був у моєму офісі?
Джек заперечно похитав головою.
— Час трохи освіжитися, хлопче. Слушний час.
Спіді рушив униз по пірсу своєю легкою ходою довгоногого, а Джек подріботів за ним. Вони вже перескочили сходи й брели по миршавій траві й потоптаній чорній землі до будівель у задній частині парку, як Спіді, добряче здивувавши цим Джека, заспівав:
«Не те щоб він зовсім співав, — подумав Джек, — радше в нього виходить щось між співом та речитативом». І, якби не ці думки, він міг би просто з насолодою слухати грубуватий і заспокійливий голос Спіді.
Спіді кинув на нього погляд через плече і підморгнув.
— Чому ти називаєш мене так? — запитав Джек. — Чому я — Джек-Мандрівник? Тому, що з Каліфорнії?
Вони дійшли до світло-синьої квиткової каси біля входу до «американських гірок», і Спіді витягнув руки з кишень своїх мішкуватих зелених робочих штанів, різко повернувся і обперся спиною на невисоку блакитну огорожу. Швидкість і вправність його рухів видавалися майже театральними — неначе, подумалось Джеку, він точно знав, що хлопчик поставить саме це запитання саме цієї миті.
співав Спіді, і Джекові здалося, що на його масивному обличчі з’явився смуток.