Перш ніж відчинити дверцята «ферлейна», Джек нахилився й зазирнув у машину. Грубі зразки книжок і флаєри гамузом лежали на задньому сидінні; на передньому громадились дві величезні валізи. Огрядний чоловік із чорним волоссям, що майже скопіював позу Джека, нахилившись над кермом, аби визирнути, був комівояжером. Піджак від синього костюму висів на гачку за ним; краватка — напіврозв’язана; рукави — засукані. Комівояжер років тридцяти п’яти, що з комфортом об’їжджав свої території. Певно, як і всі торговці, любить потеревенити. Чоловік посміхнувся і, взявшись за одну з величезних валіз, кинув її на купу паперів за сидінням. Друга попрямувала туди ж само.
— Дамо тобі трохи простору, — промовив він.
Джек знав, що в першу чергу чоловік запитає, чому він не в школі.
Він відчинив дверцята, подякував і заліз досередини.
— Далеко їдеш? — спитав комівояжер, перевіряючи дзеркало заднього виду, перш ніж опустити вниз ручку перемикання передач і повернутися на дорогу.
— В Оутлі, — відповів Джек. — Гадаю, туди ще миль тридцять.
— Ти щойно завалив географію, — сказав комівояжер. — До Оутлі понад сорок п’ять миль.
Він повернув голову, глянув на Джека та здивував хлопчика, підморгнувши йому.
— Нічого особистого, — вів далі чоловік, — але я терпіти не можу, коли діти голосують на дорогах. Тому і підвожу їх, коли зустрічаю. Я хоча б знаю, що зі мною вони в безпеці. Ніяких обнімань і обмацувань. Розумієш, про що я? Навколо забагато психів, хлопчику. Ти читаєш газети? Я про хижаків кажу. Ти можеш опинитися під загрозою знищення.
— Авжеж, ви маєте рацію, — сказав Джек. — Але я намагаюся бути дуже обачним.
— Я так розумію, ти мешкаєш десь неподалік?
Чоловік усе ще дивився на Джека, вряди-годи коротко зиркаючи на дорогу, і хлопчик судомно шукав у пам’яті назву містечка, яке залишилося позаду.
— Пальміра. Я мешкаю в Пальмірі.
Комівояжер кивнув:
— Приємна стара місцина. — І повернув голову до траси.
Джек розслабився, розвалившись на зручному плюшевому сидінні. Зрештою чоловік промовив:
— Сподіваюся, ти не втік з уроків, правда ж? — І ось настав час для Історії.
Джек розповідав її так часто, змінюючи тільки назви міст у міру просування на північ, що цей монолог сам зісковзував з язика.
— Ні, сер. Мені просто треба потрапити в Оутлі. Я там деякий час поживу в моєї тітки Гелен. Гелен Воген. Це сестра моєї матері. Вона вчителька. Тато помер минулої зими, розумієте, і справи стали зовсім паршиві — а два тижні тому мамин кашель значно погіршився і вона ледь могла піднятися сходами. Лікар сказав, що вона мусить максимально довго залишатися в ліжку, тож вона і попросила сестру, щоб я трохи пожив у неї. Вона вчителька, ну і все таке, тож я певен, що вчитимуся в школі Оутлі. Тітка Гелен жодній дитині не дасть утекти з уроків, можете повірити.
— Тобто мама сказала тобі добиратися автостопом від Пальміри до самого Оутлі? — спитав водій.
— О, ні, зовсім ні — вона б ніколи так не вчинила. Вона дала мені гроші на автобус, але я вирішив їх заощадити. Я доволі довго не отримуватиму з дому ніяких грошей, а у тітки Гелен їх також майже немає. Мама б розізлилась, якби дізналася, що я голосую. Але, як на мене, це дурне марнування грошей. Ну, я маю на увазі, п’ять баксів — це п’ять баксів, і чого я повинен віддавати їх водію автобуса?
Чоловік скоса зиркнув на Джека.
— Як довго, по-твоєму, ти просидиш в Оутлі?
— Важко сказати. Сподіваюся, мама скоро одужає.
— Назад тільки автостопом не їдь, гаразд?
— У нас більше немає машини, — додав Джек, доповнюючи Історію. Він почав насолоджуватися власною грою. — Можете в це повірити? Вони прийшли посеред ночі та забрали її. Брудні боягузи. Вони знали, що всі спатимуть. Просто прийшли посеред ночі та вкрали машину просто з гаража. Містере, я б бився за ту машину — і тоді міг би доїхати на ній до тітчиного будинку. Коли мама йде до лікаря, їй доводиться спускатися узвозом, а тоді брести ще з п’ять кварталів до автобусної зупинки. Як вони могли таке вчинити? Просто припертися і вкрасти машину. Ми б продовжили виплати, щойно виникла б така можливість. Я маю на увазі, хіба це не крадіжка?
— Якби таке трапилося зі мною, я б сказав, що так і є, — відповів комівояжер. — Що ж, сподіваюся, твоя мама швидко одужає.
— Ми обидвоє на це сподіваємося, — цілком щиро відповів Джек.
Так вони і розмовляли, поки на узбіччі не почали з’являтися позначки про з’їзд до Оутлі. Комівояжер повернув на аварійну смугу відразу за з’їздом і знову посміхнувся Джеку.