До речі, можна згадати тут і про хом’ячиху з травмованою психікою – в одній родині довели її завиванням пилотяга. А до нас принесли тому, що у нас тиха місцина, а в хом’ячихи невроз. І ми при ній розмовляли пошепки. Від гучних звуків вона починала пищати і бігати сюди-туди, як заведена. І кусатися боляче.
А про тих, хто просто приходив до будинку, щоб ми їх погодували, я й не кажу. Собаки, коти, красуня ящірка, два їжаки. А зовсім нещодавно цуценя в нас оселилося, підібране донькою. Породи цуцик-з-під-кущика, крихітне та лизюче. Назвали його Молодь.
Атож. І не дивно, що зателефонував нам у серпні знайомий. Каже: візьміть кота на виховання. Гарний, доладний кіт. Укомплектований: вовночка блискуча, хвіст знову ж таки, лапи. Чотири штуки. Є мурчалка. Вбудована. І два букети вусів. Форматний такий кіт, практично тигр. Живе на озері. Поїдьте познайомтеся, а то зиму він там не переживе.
Діти завили:
– Ма-а-амусю! Не переживе-е-е-е!
Звісно ж ми поїхали на те озеро. Тільки-но під’їхали – велетенський чорний кіт з гучним нявом і завиванням кинувся нам назустріч. Немовби втомився чекати – і ось нарешті діждався. Він хвацько видряпався по моїх джинсах і светру просто на плече й замуркотів. Шерстка у кота виявилася чистенькою, промитою, блискучою, – невдовзі ми дізналися чому. Коли кіт довірився нам цілковито, він продемонстрував свій головний атракціон: розігнався, завис на мить над водою, лунко шубовснув в озеро і поплив, пихато задерши до неба мушкетерські вуса. Поплавав, поплескав лапами по воді, підчепив рибку, приволік її до берега й акуратно вклав біля моїх ніг. І сам сів поряд, примруживши зелені очі й не припиняючи муркотіти. Послухавши наші здивовані та захоплені вигуки, стрибнув у воду знову, поплавав повільно, елегантно, плавно розсуваючи воду лапами, явно отримуючи насолоду. Виліз на берег і всівся на яскраво-зелену траву, ретельно струшуючи кожну лапку по черзі та вилизуючись. Відтак картинно пригладив вуса, прогнувся тугим блискучим тільцем і знову радісно замуркотів, мружачись на призахідне сонце.
Кіт пропонував нам дружбу. Ми йому дуже сподобались, і він зі шкіри пнувся, щоб сподобатися нам. Але щось у ньому, в цьому котові, було не так – надто вже легко він нас перегравав. Наче і морда в нього така добряча, не хижа зовсім, і наміри найбільш доброзичливі – пестився, муркотів, рибою почастував, – проте дивився він на нас дещо зверхньо та з легкою зневагою.
Власне, вибору в нас не було. Кіт усе вирішив за нас. Він спокійно заліз у машину, влігся зручненько і, ретельно вмившись, терпляче перечекав наші марні суперечки з дітьми.
Ось так ми і повезли його додому.
– Давайте назвемо його якимсь гордим вірменським ім’ям, – запропонував син Данило.
– Яким? – підхопила донька Ліна.
Зауважте, ніхто з чудернацької нашої родини не запитав: чому вірменським, а не ім’ям будь-якої іншої гордої нації? Ні.
– Яким же? – нетерпеливилась Ліна.
– Давайте назвемо його Гамлетом.
Кіт стрепенувся і переліз до Данила на коліна.
Гамлет то й Гамлет. Тепер у кота було горде вірменське ім’я.
– Треба буде ознайомити його з правилами нашої родини, – поважно проказав тато з-за керма.
Авжеж! Звичайно, ознайомимо. У нас-бо в родині одне правило – жодних правил. Головне – не кривдити ближнього свого і ділитися кожною радістю.
А дзуськи! Вдома котову люб’язність неначе водою змило. Виявилося, що сенс життя його і наш (тобто дітей, собаки Чака, папуг, цуценяти Молоді, павука Єремія – коротше, всієї нашої родини) не збіглися. Ми всі жили тому, що життя – гра і свято. Натомість Гамлет жив для того, щоб їсти, спати і накопичувати. Якщо він не їв, то спав, а якщо не їв і не спав – отже, займався накопичуванням. Час від часу наші з ним шляхи в домі перетиналися – як не в передпокої, то на кухні. Кіт, не звертаючи на мене жодної уваги, за звичаєм занепокоєно та діловито, як велетенська кудлата мураха, тягнув щось у зубах і ховав до себе в кошик під матрацик, на якому спав: кістку, поцуплену з Чакової миски, м’ячик Молоді, стару соску. Данило присягався, що якось бачив, як кіт тягнув до себе в куток йоршик для миття посуду і мої туніські браслети ручної роботи, загадково зниклі зі скриньки.
З одного боку, це було навіть зручно. Тепер усі пропажі в хаті (у нас повсякчас щось губилося – ключі, шкарпетки, запальнички, олівці) можна було звалити на кота. А з іншого боку, ми остерігалися, що кіт навчить поганого решту членів родини. Зазирнути під матрацик не було жодної змоги – Гамлет відчайдушно захищав накрадене добро. Карою за допитливість нам були подряпані руки, а собакам – шрами на носах. А кіт вештався будинком, як сторож по території кондитерської фабрики, хазяйновито поглядаючи, де що погано лежить, щоб потягти його і покласти добре.