Тато спустився вниз у двір, щоб погукати і нагодувати кота. А ми в жахливому настрої розійшлися по кімнатах. Найгірше було мені. Через мене Лінка могла залишитися старою дівою і все життя плести сині панчохи.
Вранці я все проспала. Коли я прокинулася, в домі пахло ваніллю: на кухні мама Дзундза і моя мама пекли оладки. Мама Дзундза щось неквапливо розповідала моїй мамі. Я прокралася до ванної – звідти було зручно підслуховувати: мама Дзундза розповідала, як вона познайомилася з татом Дзундзою, і як вони колись посварилися на мості, і тато Дзундза розвернувся й пішов геть. І тоді мама Дзундза закричала з моста на весь голос, – а в неї був ого який голос, – вона закричала так, що її почуло все місто: «Не покидай мене! – протрубила мама Дзундза. – Не покидай мене, Дзундзо!»
І тато Дзундза залишився. Назавжди.
І так мені це сподобалось, що я вийшла з ванної, побігла за підручником з математики і попросила маму Дзундзу пояснити мені формули скороченого множення, котрі я не розуміла й плутала. І вона пояснила терпляче та дуже зрозуміло. А згодом ми знову сиділи за столом, і наш тато разом із татом Дзундзою співали пісню про «побєжать за поворот», душевно і тепло.
Навесні наша Ліна вийшла заміж і стала Дзундзою. Батьки Аркадія у своєму місті розповідають, що вони взяли дівчинку з дуже хорошої, інтелігентної родини. І додають, що вони – тобто ми – дуже люблять тварин. І що це добре про них, тобто про нас, свідчить.
«Раз в крещенский вечерок…»
Я. І. Пащуку
Не розумію, що має на думці жінка, коли каже: «Я не така…»
Особисто я – така. Так. Я довірлива. Радісна. Я наївна. І – цілковита дурепа, через що ледь не вилетіла з університету. І те, що саме така, підтвердив якось декан нашого факультету іноземних мов Ярослав Іванович Пащук. Він так і сказав: «Ну, Маринко, – він так мене називав, наш Ярослав Іванович, – не знав, не знав, що ти така!»
Відтоді я й сама в цьому неодноразово впевнювалась.
Ось, скажімо, випадок під час зимової сесії, саме напередодні старого Нового року. Увечері я припхалася до подруг у гуртожиток нібито вчити білети з теорграматики. Підійшла до дверей кімнати 45, а дівчата замкнулись і нікого не впускають. А біля дверей навпочіпки сидів Ісмаїл Огли, студент геофаку, спадкоємний іранський принц (так він завжди відрекомендовувався) і потенційний наречений моєї подруги-легкоатлетки Лариси.
Про Ісмаїла треба докладніше. Він такий був особливий, несхожий на інших, такий неоковирний і кумедний, відкритий і щедрий, що заслуговує тут на окрему оповідь. Які вітри занесли його, теплолюбного, смаглявого, з великими, чорними-чорними ображеними очима, тонкими ніжними руками, густим волоссям сторчма і князівськими манерами в наш сирий, вітряний, мінливий клімат вивчати географію – хтозна. Я не додумалася запитати тоді, а зараз він узагалі дуже далеко. В Норильську. Вони з Ларисою там передбачають погоду, котру Ісмаїл відчуває носом та шкірою за кілька днів. Тому його, Ісмаїла Огли, там дуже цінують. Особливо пілоти.
– Ну? – привіталась я з Ісмаїлом.
– Лариса замикнув і не виходить, я стукаля-стукаля… – похмуро пояснив Ісмаїл.
– Вчаться? – поцікавилась я.
– Нє… Світло вимкнувь. Я замкову шпарину дивилася, – зізнався спадкоємний принц, – кричаля: «Лариса, на мій голос вийди, де!», а Лариса сказаль, шо вони гадають – в зеркалі жених дивляться. І якшо мене покажуть, Лариса на мені жениться.
– А якщо не тебе?
– Тоді, мамою клянусь, Ісмаїл буде дуже сумувати. Тоді Ісмаїл буде всіх різати, – приречено зітхнув спадкоємний принц, – і Лариса, і Валя (Валя – це інша моя подружка, котра з Ларисою мешкала в кімнаті), і себе, і… – Ісмаїл оцінювально зміряв мене поглядом і замислився.
Я зрозуміла, що він не жартує, й почала молотити в двері кулаком. Відчинила Лариса, розпашіла, збуджена. Очима обертає, шепоче палко – давай швидше заходь, ми вже все підготували.
– А ти, – суворо звернулася вона до свого принца, – йди до своєї кімнати і вчися. Ми тебе потім покличемо.
Ісмаїл похмуро та недобре зиркнув з-під насуплених брів і неквапом поплентався до себе. Явно не вчитись, а, наприклад, точити ножі-кинджали. Про всяк випадок.
У кімнаті біля великого дзеркала горіло кілька свічок. Там же, на столику, лежали якісь сухі трави, ножиці, стояла мисочка з водою.
І тепер про Лариску. Я вже казала, що вона була блискучою легкоатлеткою, майстром спорту, і якби раптом їй би справді загрожувала розправа її ревнивого нареченого Ісмаїла Огли, вона б легко дременула від нього, поблискуючи п’ятами, з легковажним хихотінням. Чого не можна було сказати про нас із Валею. Я бігаю дуже погано. Ось стрибаю я добре. Точніше, підстрибую. Надто коли мене лякають. І ще добре метикую. Хоч і дурепа. І тоді я розуміла: якщо правдива та вперта Лариска вгледить у дзеркалі не Ісмаїла, а якогось там Васю зі свого рідного села Кобеляки Звенигородського району Черкаської області, то Ісмаїлової розправи нам не минути. Слід було рятувати подруг і ситуацію.