Ми двоє чорних павуків у чорній ночі… Десь так говориться і пишеться у юнацьких романах… Ми справді висіли під мостом, прихоплені пасками до металевих поперечин мосту, і чекали на поїзд. Тільки потяг проїде до середини, ми повинні відстібнути ремні, і впасти на купу вугілля, якщо поталанить, або просто на дошки. І таким робом дістатися до Первомайських конопляних полів. Так нас не візьмуть натягані на наркотики пси. Тією ж дорогою ми повинні провернутися з великою кількістю товару Потім ми повинні продати їх одеситам, а гроші віддати Ірці, вона їх програла в «ляпа» своїй подружці — забилася на якусь дурницю. А дурницею, швидше, були ми з Пєцою. За півгодини ми лежали й ковтали пилюку донецького антрациту. Ще за півгодини ми шманали конопляні голівки у велетенські військові рюкзаки. Погода стояла росяна, волога, і охорона ліниво смоктала вино у наметах. Ми повернулися на світанку — змучені, збудженні, й впевнені у своїй силі. А ввечері я її побачив на Сухому Фонтані. Вона мило, виставивши ніжку, обтягнуту синіми, майже тобі небесного кольору джинсами, вела розмову з Бібою. Я чекав, але вона продовжувала говорити. Я пішов і сів під білу парасольку кав’ярні, замовив міцної кави й курив, сховавши очі за сонцезахисними окулярами. Нарешті вона наговорилася. Побачила мене й підійшла.
— У, ми надулися?! Ми ревнуємо? Це мене тішить… — вона сіла, підставила сигарету під вогник моєї запальнички.
Я підсунув їй пакетик із грішми. Вона не взяла його, лише посовала пальчиком, схилила голову і всміхнулася. Я відвернувся й подивився на високу вітрину Ощадбанку. Там сидів він. З рівною спиною, і такий у собі весь понтовий, як кремп із преісподні, саме так. А вона посидить, вітер пограється її локоном, світлим, як сонце, як вітер, і піде туди, до свого зубного лікаря. Він от там сидить, у склі, за склом, стуливши, наче підар, коліна, виставивши руки з газетою так, начебто вона накинеться на нього й проковтне, захаває, як мармеладину. У його прямій, як лом, спині — впевненість, відвага його родичів, з тисячами, сотнями тисяч рублів у Ощадбанках, інститутами, заводами, директорськими кріслами, міліцією й гратами. Вона сидить, і дозволяє вітрові погладити щоку, біляве пасмо волосся, а потім піде до цього кремпа, щоб розставити ноги десь там, у тих жовтих квадратиках житлоплощі… Цей теплий південний вітер, найболючіший вітер у світі… Я ніколи його не забуду… Молодість, на біду чи на щастя, ніколи не перебільшує. Молодість має уяву, і вона зникає тільки тоді, коли ти починаєш рахувати не дні й хвилини, а проживати їх… Ось я собі й уявляв: як вона проходила до нього в кабінет. Відкривала свого ротика, дихала на нього, а він длубався своїми блискучим інструментами в її зубках, вів розлогі бесіди, цитував те, чого на цих вулицях ніколи не чуєш — взагалі-то я згоден: для чого босяку Шекспір чи Бодлер? І потім вони лягли на лежака — пропахлого формаліном, хлором, ефіром, і це — о, о, о, — було неповторно й незабутньо. Щоправда, це скоро минулося… і набридло обом. Треба було шукати чогось іншого. Масного й жирного життя, що потоками пливе вулицями. Я сидів, сховавши світ за темними окулярами. За годину в мене на Аляудах сходняк, і я не знаю точно, житиму ще годину чи півтори, чи сидітиму наступного дня, як пеньок, милуючись її білою щічкою, золотавим кучериком і всяким там іншим. Я замовив стакан портвейну, холодного, що аж зводило зуби, кивнув головою, і вона пішла. І я довго дивився їй у спину. Від доктора тхнуло порожняком і морфієм… Біба, ось де самець, який уміє створити життя навколо себе… Ти дивишся на дно колодязя, де давно мертві води, мертві друзі, й ніхто в цьому світі тобі вже нічого не винен. Ти бачиш очима, як серцем. І нічого більше. Невимовно чисте повітря, густе, його можна пропускати крізь пальці. У повітрі гримить, лискається, як останнє стерво, музика диско, щось із «Ерапшен» або «Чингізхана». А вона йшла, погойдуючи стегнами, зовсім не як жінки з вулиці, з інших вулиць, з інших світів. Красива, вся при собі, й невідомо, кого вона любила. Оце, напевне, найголовніше… Потім я піду… Відразу за нею… Чорний павук із вулиці, нікому не потрібний, той, для кого ні у кого не виникає співчуття… Далі все я розповідатиму так, наче я бачив очима Пєци, хоча довіряти в цьому світі можна лише власному калу. І то, — з великою пересторогою. А зараз вони зустрілися в широкому вікні вітрини, поцілувалися, його рука опустилася на талію, потім нижче, і так вони йшли. Я лише хихикнув. Більше поки що нічого не лишалося. А потім пішов дощ. Короткий, ясний і чистий, нічого більше не можна було сказати. З-за повороту вийшов він, чиркаючи шпаргалєтами по мокрому асфальту, на цьому вічному Сухому Фонтані, з баришнями в бікіні, з атлетами, як із намальованих обкладинок, вийшов, як карикатура, як жалоба всього злиденного світу, що тягнувся сюди, затиснувши губи до крові… Такий, сука, затятий цей Біба. Мене чекало інше. Зараз дивився на них трьох, чистих, світлих, без жодних проблем. Я був проблема. І мені лишалося жити півтори години — не більше. Зараз у цьому сонці, заливі цього сонця я був інакшим, я бачив інакше, я не існував, а вони виглядали, як десятки тисяч чоловік у цьому місті. Ось що я знав. Я зробив своє, і, як кожен мізантроп, повинен полишити це місце. Я тут не потрібен… Хіба що згадати запах її патлів, там, і, звісно, на голові. Її вигин спини, виямку, що веде до сідниць. І нічого більше. Для чого від жінки бажати більше. Я встав і пішов: проходняком, відчуваючи, як смикається рука, туди, до чобота, де стриміла фінка.