— Так, — сказав я. — Халява грає в дурня. А ми з тобою зіграли в кожаного дурака з-за якоїсь худосочної бляді. Скажи мєлким, щоб залазили в канаву… — і я повернувся до своєї китаянки, задер їй спідницю. Під спідницею нічого не було. Я зробив розумне обличчя й сказав:
— Пішли за стійку. Люди повинні відрізнятися один від одного, правда, крихітко?
Те, що ми називаємо стражданням, смертю, нещастям, недолею, трагедією, слід було б назвати ціною свободи. Єдиною альтернативою до цієї свободи зі стражданням є несвобода без страждання.
Мєлкі почали першими. Вони добросовісно просиділи в канаві з рогатками, з повними кишенями шариків-підшипників і трикутними шматками битих чавунних сковорідок цілу ніч. Вони сиділи в канаві цілу ніч проти сірої стіни складу. Гагаузи почали вантажитися, як на них градоМ посипалися купи свинцю, чавуну, сталі. Двоє завалилося на спину, не зойкнувши. Решта спробували сховатися за дверима складу. Але у справу пішли електрозварювальні електроди, заточені з обох кінців. Троє чоловік так і лишилося лежати біля проходу, обтикані, наче ковбої індіанськими стрілами. Свинець і шматки чавунних сковорідок гуділи об листовий метал, і над Аляудами о шостій ранку стояв гуркіт, як на металургійному заводі. За півгодини, коли прибіг Біба зі своїм кодлом, з гагаузами і молдаванами було покінчено. Мєлкі жваво розтягували мішки з драпом і шмигали в аляудинські склепи. З-за рогу вивалив Утюг із важкою артилерією. Біба зупинився, розставив руки, і сказав:
— Давай вирішувати мирняком!
— Нє катіт! — сказав Пєца.
Я сидів і курив, широко розставивши ноги, і мене нічого не займало. Мєлкі повилазили з домовин, трясучи електродами й рогатками. Під'їхали старі тузи на роздовбаній Волзі. Вони стали осторонь: говорили впівголоса, плювали під ноги. І жували кольорове монпансьє. За годину підвалив ще кодляк, на півсотні. Молодняк човгав ногами, поправляв зачіски й тирлувався з кутка в куток. Мєлкі випускали індіанські крики. Пики їхні розмальовані колами, трикутниками, зміями, чортами — що тільки спало на думку. До десятої години підкотив броньовик. І нам сказали вимітатися. Замість ДШК стояв брансбойт. Тому ніхто не зважив на солдатню. Кодляки пирхали, кушпелили, посилали один одному повітряні «а нахуй». Здавалося, що крім лінгвістики й косметології, у плані зачісок, ніхто нічим не переймається. Нарешті все закінчилося одним диким звалищем.
Я навіть не нагнувся: мені враз зробилося нудно, дико й непотрібно, так, наче ти дивишся обридлу виставу з давно кимось змонтованим фальшивим закінченням. Я підійшов до Волги, і Халява запросив мене досередини, одним шикарним порухом, вишуканим жестом аристократа. І ми поїхали. Нам тут робити було нічого. Так я став капітаном. Так воно на цьому могло б і закінчитися… Ми обігнули Аляуди: крило Біби подалося далеко до Лиману, його тіснили Друга й Перша Слобідки. Біба не міг вискочити з-під артобстрілу мєлких, які запаслися залізяччям на три світових війни. Над кодляком Біби смертоносно висли купи чавуну, хмари електродів, сталевих прутів і каміння, випущеного з пращ. Шлях до берега вкривався тілами. Це було навіть красиво. З розтопленим оловом сонця в білому, до зубного болю, небі. Потім килим одно- і двоповерхових будиночків приватного сектора в бархатній кучерявості айв і персиків накрив сіє дійство. Все, що довго тягнеться, швидко закінчується. За програмою — брансбойт із БТР. Нікого це вже не обходило. Генерали святкують раніше, ніж солдати… Нарешті ми виїхали на проспект, до бару, який так химерно називався «Прощай, мій Ангеле».
— Погуляємо. Обмиємо діло, — сказав резонно Халява.
Сон свинцевий, як і рукав лиману під ударами дощу та вітру… Я підняв голову, і заснув знову, пошукавши рукою пляшку. Пляшка порожня, як і голова, як і всередині. З лівого боку рука намацала ще холодну пляшку пива: значить, п’янка тягнулася до самого світання, і ми зачепилися в одному з барів, десь тут, побіля Першої Слобідки. Я випив пива й заснув. Потім мені снився сон. Сон як сон. З народження, там, звідки я родом, нас привчали довіряти й вірити снам. Так тоді було. Світ, у якому ми існували, відвернувся від Бога, а ми, всі люди, шукали Його присутність у всьому: у снах, у людях, що тлумачили ті сни, шукали в любові. І, окрім любові з розсунутими ногами, на ті часи нічого іншого не було. Була ще вулиця, на яку ти повинен вийти — жити й померти на ній; наприкінці, на середині, на початку… Так, потім мені снився сон, але я його не пам'ятав. Я лише прокинувся й фізично побачив, як життя витікає цими широкими теплими південними вулицями кудись у прірву, що хтось називає життям. Так у мене вперше заболіло серце… Після цього про мене почали говорити, що я втратив нюх. Я вештався вічно сонним містом, просиджував у дешевих гадючниках, а Ірка, наче міражі, один за одним, ішла за мною. Я не називав це природним словом, воно мені було ні до чого, це природне слово — кохання. Це був лише дотик, це було лише наближення… Чи побачиш його очима, чи побачиш його серцем, чи побачиш розумом?.. Усе це так складно, коли молодий… Я часто виходив до порту, і звідти дивився, як на верфях ворушилися люди, будуючи велетенські авіаносці. Смерть завжди має попит. Нічого іншого мені в голову не приходило. Іноді я її зустрічав: з доктором, а то і всі троє — Ірка, Біба і доктор. Вони цілими днями просиджували на терасі. Вона, як завжди нерухома, обличчям до вітру, з прямою спиною, з пучком волосся, затиснувши по-дитячому велетенську чашку з кавою двома долонями, і грілася тихим теплим бурштиновим світлом із середини. Біба намагався мене не помічати. З підмоченим статусом і кількатисячним боргом, він видавався мені чорною тінню, пустою баклагою, що готова всмоктати все, що доведеться, все, що туди наллють. Він тримався за життя, витримував паузу, і я знав, що добром це не закінчиться. Словом, вона його або любила, або жаліла, або ще щось… Вона простягала свою руку допомоги, ця донька полковника. На мене вона взагалі перестала звертати увагу. Я особливо цим не переймався. Я перебував у стані дурнуватої, до солодавості, каталепсії. Спочатку, відповідно до віку, я ночами вигадував всілякі там плани: як врятувати її від Біби. А на ранок, тупий, одноманітний південний ранок, усе це видавалося смішним. Так одного дня я підв'язався возити з турками контрабанду. Вночі човном до острова, там завантажувалися: цигарками, порнухою, ганчір'ям. Ми проскакували нічні ментовські рейди. Під ударами білих лап ліхтарів, під вітром, під ґвалтом, під криками й дулами автоматів, доводилося добалакуватися за бариш. Іноді товар пропадав, але здебільшого домовлялися. І життя знову набирало того гіркого, солоного присмаку, де смерть і любов човплися в одному ліжку. У вільні дні ми писали пулю, пили вино, іноді курили драп, хоча Халява попереджав, що з цим краще обережніше. І не те щоби — у цьому місті кожен другий, включаючи покалічену інтелігенцією, травилися коноплею, а тому, що занадто великий ризик. Так ішли дні за днями, відтягуючи, видаляючи мене зі світу: книжок, розумних балачок, від світу її запахів, звуку її голосу. Кохання вигадливе, і у своїй жорстокості по-своєму милосердне. Мене вертало в життя, як би я не викручувався. У мене тріщали від утоми мізки, кістки, життя видавалося ще паскуднішим, коли я навідувався до «Ангела» з мініатюрною черешнеокою напівкровкою. Вона вмощувалася у мене на колінах, я мовчав, а вона все цвірінькала, як пташка. Життя, яке мене ніколи не влаштовувало, але яке взагалі життя мене могло влаштувати? Ми з хлопцями забили на ці кляті Аляуди. Зараз цвинтар попав під юрисдикцію мєлких, і вони там беспрєдєльнічали, що мало тобі місця. Південь та Аляуди зв'язував місток через широку канаву, яка гордо називалася річкою. В тій канаві три-чотири покоління привидів невинно убієнних цапалися за кожен метр житлоплощі. Там мєлкі влаштували щось подібне до митного контролю. Платиш данину — переходиш на ЮТЗ. Ні — вали звідси, або просто в канаву. Мєлкі по праву безпредєла могли запєтушити, забити до смерті, завафлити.