Це в нормі цього міста. Закон зони — на тихих вулицях, притлумленого міста з широкими шикарними вулицями, розкішними жінками з волоокими очима, м'якими рухами, ласими на трах і слабкими у подружній моралі. Нічого нового… Одного разу я зіткнувся ніс до носа з кирпатою Олькою Ковальшею. Вона всміхнулася, і ми пішли, випили, і їі, звісно, вже не цікавить Біба. Їй просто дурна циганська кров не давала спокою… Так минуло літо, переливаючись у ще маснішу південну осінь — зі срібним клином лиману, з розлитим суслом золотого сонця по ньому. Під осінь почалися справи… Діла просто, а не справи… Під осінь і знайшли відпатрану, як у курки, голову Біби з синіми відкритими очима під порогом Ольки Коваль. Все, звісно, почалося з прищавого Утюга… Так, мені тоді снився тяжкий свинцевий сон, якого я ніяк не міг згадати… Крило лиману, бліда кулька сонця, стріли піщаних дюн, білі крила вітрильників, свіжий вітер… І я цілий день, до самого обіду, носив якусь печаль, тонку й дзвінку, десь усередині. Я ступав обережно, наче боячись вдаритися об щось і зруйнувати маленький кришталевий світ, що знову народився сьогодні зранку. Потім мене почала непокоїти інша думка: хто присадив її на голку? Напевно, Біба з Альбертиком. Альбертик або Біба, яка різниця. І коли в мою голову ввірвалася вся смердота, вся тверезість світу, було пізно й майже байдуже… Я певен, що кохання проходить зі смертю. Що ж тоді лишається: терпужний біль під лопаткою, скляний погляд втоми чи просто віра, що ми самі вибрали собі таке життя, чи сама смерть, як красива оправа життя… Я дивився на свинцеві хвилі туману, думав про неї, з наростаючою радістю і втомою… Я знову повернувся до добротного бутового будинку. І це мене насторожило. Після закінчення, після кохання чи після життя — це щось інше. Це не любов, а невідворотно більше. І я вже про це знав, але боявся говорити вголос.