Вона котила у кавовій-з-молоком Волзі, й приємний вітер бив у обличчя, і запах від широкої батькової спини, впевненості чоловічої, давали їй ілюзію, що світ і життя також прекрасно складаються, як нарізаний мармеладом жовтий полудень за вікнами. Вона сиділа з прямою спиною, відчуваючи в собі холодний черв болю: частіше й частіше їй не вдавалося втримувати в собі той заборонений клубок вогню і зберегти хоча б подобу дорогоцінного тепла, що витікало й чомусь не поверталося світлими ранками — з шумом моря, криком чайок, запахами персиків, кави й меду… Холодні черви, ще до світання холодні черви болю повзали її хребтом, коліна крутило, а з носа текли банальні соплі. Рівно о шостій вона починала кашляти, захлинаючись кавою. Останніх три місяці вона не знала міри. Це спочатку нагадувало перший сексуальний досвід, коли віддаєшся з роздутими від збудження щоками й ніздрями: не важить, хто ляже з тобою, засадить — головне взяти, просто з повітря, відчуття щастя й живої думки. Головне — новизна почуттів, що не мала ніякого відношення до того розуміння любові, котре увійшло в її кров із книгами діда, баби, батька й матері, з вихованням і гармонією світу, розтягнутого синім шовком перед уявою. Матері вона взагалі не любила й не хотіла пам’ятати. Навіть не цікавилася, коли і як вона пішла з цього світу. Зараз вона нічого не читала, розмови з нею спочатку обов'язково торкалися її фізичних, психологічних відчуттів щодо морфіну й усілякої барбітури. З Альбертом, з Бібою вони говорили годинами, довгими і захололими, наче її зіниці після кожної ін’єкції. А тому вона здригнулася, коли батько прямо сказав, не обертаючись:
— І давно це трапилося?
— Ти про що, тату?
Батько промовчав, і так вони котили в сліпучий осінній полудень, перших днів осені, кожен думаючи про своє.
— Висадиш мене біля інституту…
Але перед тим як вийти, вона відкинулася на спину, довгі її пальці забігали колінами, і ось так, наче намагаючись зібрати розбиті скалки думок, вона, напевне, подумала, що справді треба сказати щось батькові. Зібравшись, вона нахилилася, поцілувала батька в щоку, і він відчув, як тремтять її холодні губи.
— Все гаразд, тату, я справлюся. Забереш мене о п'ятій. Добре?
Полковник поплескав її по плечі, і повільно та уважно повів свою кавову-з-молоком Волгу. Він і його автомобіль пробралися вулицями, фіолетовими тінями, сановито й повільно, до свого помешкання. Полковник піднявся східцями з червоного дерева, вичовганими і древніми, на другий поверх. Зупинився, пошукав очима служницю, скинув кітеля, розщібнув галстук, і подивився на телефон. Чорний і непривітний, як йому видавалося зараз.
— Буде дощ, — сказав полковник.
Полковник налив коньяку і випив. Взявся рукою за серце й подивився на вікна, на фіолетові повзучі тіні. Нижня губа, жорстка, розсічена з одного кутка, розтягнулася, як у ображеної дитини. Полковник пив коньяк, одним краєм ока зиркав на телефон, на тіні, і губа його розтягувалася, тепер радше як у клоуна, аніж у дитини. Гумового, старого, забутого, дурного клоуна. Нарешті алкоголь зробив своє діло. Полковник встав, зняв трубку і когось покликав. Вітер, що увірвався, надув фіранки, оглушливо забився в кутках, а тому голоси, і того, хто говорив, і того, хто слухав, — пропали в гармидері зламаних звуків.
Над Аляудами налилося чорнилом небо. Було холодно, і мєлкі, заправившись дешевим шмурдяком, розпалили вогнище. Канава — булькітлива рідина, темна і в’язка, смолянистого кольору, — вифарбувалася в лимонний, з ніжним світло-зеленим відтінком недостиглості. Мєлкі галділи, бзділи, тусали один одного, шукаючи чергову жертву. Менші, як пацюки, шастали між перевернутих плит, стягуючи вінки, трухляві труни, обаполи, мокре гілляччя. Біба прийшов злий. Але він не приніс мєлким ширива, покурити. Лише пляшку горілки. І ця ніч мала видатися йому довгою. Тому що Спаба, запєтушений Пєцою, нині верховода усіх мєлких, — у них це проходило просто, — не мав настрою слухати його баклани, тупі й незрозумілі баклани, тим паче на порожняк. Те, що його відтрахали мужики, нічого не означало. Дивись, вони ґвалтують когось скопом, а потім він разом із ними гуляє, п'є. Ось така підарастична демократія. Видно, Бібі не було куди поткнутися, а можливо, все починало запускатися десь у невидимих оком світах: хто його знає? Біба прийшов, перезарядив вену чистоганом, закурив і подивився на Спабу. А Спаба подивився на нього крізь жовті язики полум’я.
— Що ти скажеш по жизні, Спаба? — почав Біба.
— А це як складеться, — виважено сказав Спаба і підморгнув кільком своїм підручним. Біба нічого не помітив. Очі синьо скляніли над жовтими язиками вогню. У Спаба зелені очі, з жовтими зіницями. Того, минулого року, він перехворів на гепатит. Неякісна ширка. В очку сверблячка. Одеський заїзний морячок підкинув Спабі герпесу. А тому він часто заходив за плити, щоб почухмаритися.