— Ну, ну, ну, — протяжно, з південним говірком, сказав Спаба, налив собі горілки й випив, пускаючи слину й горілку на підборіддя. Лимонні тіні повзали біля ніг Біби. Біба великодушно похитав головою. Спаба пошукав щось біля себе, самими очима, хитро викрививши тонкогубого, красиво окресленого рота. Біба знову це пропустив. Він зачудовано дивився на вогонь, що перекочував жовті клубочки в його очах. Біба любив осінь: пора врожаю, пора смерті, кохання і ще чогось такого… Саме так, ще чогось такого…
Альберт прокинувся. Верхня губа налазила на нижню. Він відразу вхопився за газету, але його знудило. Напевне, інсульт. Він учора, блядь, перебрав із наркотою, з цією ідіоткою, що втюхувала щось там про вічне й нерухоме, що вона хотіла цим сказати, якого хріна. Його хилитає, не інакше — інсульт. Затяжний кашель вдарив у барабанні перетинки. Альберт упав на коліна й закрив вуха руками. Він кашляв, втуливши пітного лоба в паркет. Його вивертало. Ліва чи права — не розбереш — рука заніміла. За п'ятнадцять хвилин він закінчив кашляти. Але обісцявся й обісрався. На диво — йому полегшало. Він раком дістався до сейфа, відімкнув. Всього лише п’ять кубів. У нього ж дозняк до десяти. Альберт завив. Разом із ним завив дзвоник у квартирі. Альберт начепив окуляри, нашвидку зарядив шприц і загнав у вену на нозі. Промахнувся. Вискочила гуля. Дзвоник повторився. Гуля синіла на очах. Альберт захникав. Повторна спроба. Він чоловік, завойовник, ага, саме так загинала ця недорікувата шерепа. Дзвоник пищав, повторювався з настирністю до кожної півхвилини. У нього голова — будильник, електронний таблоїд у черепку. Нічого ви мені… Нарешті голка плавно увійшла у вену. Контроль, струмочки крові, назад, вперед, назад. Ух, пішло ж як, прямо так, як усі десять. Альбертик витягнувся на паркеті, хруснув кістками. Звівся, сів, поправив окуляри й подався, наспівуючи «Ерапшен», до дверей. Він спохопився, мацнувши себе за обісране гузно, але пізно — двері вже прочинялися, впускаючи відвідувача. Альбертик його не знав, але нічому не здивувався. Морфій має властивість — дерев’яну властивість — відбивати охоту до непотрібних думок. Двері, значить, відкривалися. Альберт намугикував «Ерапшен», підтримуючи гузно рукою. Лайно вже холонуло й одвисало гирею. Альберт впускав непроханих гостей, блискаючи лінзами, як світлим днем, догори, в ліпнину стелі, з затертими синіми амурами, голими, рожевими колись, німфами, що, знов-таки колись, пливли на білопінних хвилях, а зараз трусили цицьками задарма у чорній від тютюнового диму павутині. Але він думав зараз, що скаже цій дурнуватій інститутці. Чорт, він скаже, що: у них історія не про те, як зло перетворилося на добро, на любов. Так, мила, так… Не те щоби їх немає чи вони взагалі матеріально неприпустимі в цьому нашому смердючому світі, так, мила, так, мила… Їх вистачає, як глистів у алкоголіка з перервою на один рік, цілий рік реваншу… Д-а-а, морфій не терпить реваншу. Морфій терпить сильних… Далі, далі, що він розповість їй далі? Є! Це просто противно природі обох начал. О так! Любові й ненависті. А тоді повір якійсь там мудрості, що від любов і до ненависті один крок… Хм-м… Лінзи тухнуть під тупим ударом кулака. Альбертик тіпається на блискучому пакеті, з гикавкою намагаючись зліпити докупи окуляри. Йому конче необхідно бачити, що відбувається. З носа сюрчить рожева юшка. За косою, там, на витоці лиману, гудів, як вулик із мільйонами бджіл, буксир; Альберту було паскудно: буксир гудів, а він його не бачив. А потім Альбертика потягнули за ноги. Голова дерев'яно заторохкотіла об паркет. І хтось вимкнув у його голові світло.
Їй спочатку так придалося, треба ж таке: голос грому, жовте листя, налите золотом, справжнім сусальним золотом, а потім знову повторився голос, спочатку близький, розламистий, із давно відомою тільки їй хрипотою десь посередині; він накочувався хвилями, і також хвилями відходив, лишаючи слід, наче нетривкі кола води над головою. Олька прокинулась, і її каламутний погляд, карі очі, з червоними від недосипу білками, застигли нерухомо, як у мухи, що потрапила в лапи до павука. Саме так вона і подумала. І раніше ніколи такого не приходило, а зараз накотило. Вона з народження нормальна: школа, зазубрений вірш Пушкіна, улюблений поет Пушкін. Шкільна сукня за коліна. А ще вона любила чистоту й не зносила запахів: гострих, різких — чоловічих шкарпеток, пізніше — місячних. Словом, чистюня. Така ніколи годинами не лупить очей на нерухому воду, на водорості, на небо, на падаючий у оксамиті осені листок. У її кімнаті рожеві шторки, фаянсові купідончики й купідонихи з круглими животиками й куценькими ніжками — все, на що був здатен тодішній дизайн і фантазія. І сама вона нагадувала круглобокенького поганського божка: кирпатенька, з намистинками очей, оливковим відливом шкіри. Їй личить весільна сукня, фартух із раклуватими пінгвінами та Чебурашками. Олька випромінювала впевненість. Рухалася повільно, виважено, з гідністю на межі глупоти й зазнайства. Велетенська Нива приїжджала рівно о пів на третю до чавунних, вифарбуваних у зелене, воріт школи, забирала її й відвозила, назад, на Ялти. Її вберігали від рахітної, золотушної циганської дітвори. Греків, що мешкали поруч із двоповерховим особняком сім'ї Ковалів, взагалі вважали за щось непристойне, але варте уваги за їхні бізнесові крутійства й навички, їх не любили, але боялися. У Ялтах це сила і міць. У Ольги світ складався з яшмової шкатулочки: кілька вирізок із журналу «Кіно», де кіноактор Шаші Капур, як дві краплі води подібний на сусідського грека Матоса, що носив масивного золотого ланцюга з хрестиком; гральні карти: дама пік із голими цицьками і дама бубни, гола вся. Але Ольку вже давно висватали за циганського барончука Костю — череватого, довгорукого, з більмуватим сизим оком, що дивилося чи то в небо, чи то промацувало вміст черепної порожнини. Вузької зверху, широкої до низу. Кандидатуру Кості не обговорювали й не брали під сумнів. А вона повинна народити четверо куценьких карапузів із блискучими очима, закінчити інститут і виїхати з цього міста, де дівчат запліднював навіть вітер ще у дев'ятирічному віці. І одного разу…