Самотнішими нас примушують відчувати себе наші стереотипізуючі суспільства. Вони штампують до нас маски й ізолюють від себе справжніх. Ми живемо у двох світах, у старому затишному людиноцентричному світі абсолютів і в суворому реальному світі відносностей. Останнє, реальність відносності, жахає, ізолює і робить усіх нас карликами.
А я йшов, ішов, разом зі своїми черевиками, де кожна тріщина означала прожите життя, я йшов під бутовим будинком, з тінями на ньому, з веселими людьми, що вивалювали з аудиторій, з людьми, що не бачили тебе, хоча кожен другий чомусь перся на моє місце, якого я не знав і не намагався шукати. За столиком, липким від сиропу, розталого морозива, з пляшкою, великою темною пляшкою червоного вина, я сидів і дивився в жовтий полудень, що його сікла комашня й прочая летюча тварь. Тим боком ішла моя полукровка: у шотландці, червоних чоботях. У неї кроки чіпляють землю, підтягують під себе, мнуть, як шоколад. Вона впевнена, а тому весь світ у неї між ногами. Принаймні, ніхто цього не приховує. Я налив стакан вина. Випив, ще раз налив і випив. Світ зробився тісним. Вона підійшла, і ми рушили вниз до порту, до митниці з баром, де збиралися бариги, трансвестити й просто гоміки. Головпорт, шалене місце з ментовською підставою, доморощеними митцями з кролячими від кокаїну очима. Там я і лишив її, поперся без цілі до пірсу, — дивитися, як будуються авіаносці, зміцнюючи могутній державний крок. Потім вона прийшла, і ми завалилися до її подруги — дилди з широкими плечима, майже тобі два метри зросту. Ім'я її гухнуло в дірку пам'яті… Ми трахнулися у неї на кухні, потім у спальні, а дилда лежала п'яна в драбадан у ванній. І потім, з якоїсь дивної причини, я повернувся під бутовий будинок, наче чекаючи, що тобі на шию звалиться якесь неподобство, хоча воно давно звалилося, та відчуваєш його не відразу. Життя таки нагадує геморой. Банальність — це завчена напам'ять щоденність трагедії.
Тому, коли хто склеює ласти, люди вигадують серйозніші та вагоміші причини. Так було і з Бібою. Хоча тут, зараз, під бутовим будинком, він був живим, і я не думав про того Бібу, доки не бачив її, наче зірвану з холодного білого аркуша життя… Ото так… А вона, Ірка, сиділа по-дитячому — руки на коліна, холодний піт між лопатками. За лівим плечем — шикарна вітрина аптеки. Там Слабєвскі виписує рецепти для Фіми і для Халяви. Там зараз горить розкішне її волосся. Вадик Слабєвскі — золотозубий веселун, він і зараз розводить руками. І вона йде, намагаючись тримати рівно спину, але ноги наче гирі й світ тяжкий, металевий блядський світ, де ніколи не було співчуття, а лиш розрахунок. Зараз їй сонце нагадує розтоплене олово чи золото. Вона чує запах паленого металу. Чого більше в людині: пустоти чи нікчемства?
І я помахав їй рукою. Вона повільно повернула голову, усміхнулася, і зійшла з високих гранітних сходинок аптеки сюди, в липкий світ ос, сиропу, вина й морозива. Полудень пробивався злим, пронизливим, лютим вищанням ос, наливаючи метал від одного столика до іншого, прозорий, інкрустований до чистоти смерті на світанку… Вона повільно підняла руку, ще раз помахала…
Рудий світанок паморочився з труб, і на кораблебудівному заводі бздом звилася пролетарська сирена, викинувши з ліжка напівживі, тюленячі, з відливом брезклості тіла громадян. Сирена чогось хотіла, зовсім-таки по-сучому і людському. Це падло сурмило і сурмило в неживе повітря, солоне від морського бризу, нічних оргазмів, блювотиння, запітнілих задниць і ротів, жадних і спокусливих до приторності банального кінця. Пахло морем, сосновими гілками від дощок, котрими прошито горище: ліжко, з іржавими кулями на бильцях, стьобане у три нитки одіяло, тумбочка, стіл, магнітофон, ще з бобинами, і купи порожніх пляшок. І рудий, до падлючої іржавості, світанок. Мені не треба нічого думати. Мене вивертає від неї, від нього, від усього на світі, що повзає і рухається у всіх напрямках, на поверхні, під і над. Вона спала цілу ніч, згорнувшись у позу зародка, трохи пововтузилася, ніяк не могла примостити свої довгі ноги, які так і стриміли з-під синьої стьобаної у три нитки ковдри. У неї чисте, ще дитяче дихання. Вся неміч світу, дохла, зла умощувалася в кутиках її очей. У неї, напевне, на морі вони зелені, або під дощ — тверді й чисті, заворожуюче далекі. Я підійшов до вікна. І мене вдарило, так, як тріснула шибка, як розірвалося небо. Відразу тиша, без сонця, з ватою хмар, як розмазаний по небу дьоготь. Чорна вена трамвайної колії. Я відійшов від вікна, сів, і став рахувати ампули. Десять штук.