— Кого хуя стали. Допоможіть!
Спаба стоїть на кругляку світла, тримаючи руку біля відірваного вуха. Лівий бік — плече, рука, нога, навіть черевик, — у крові. Здається, хтось облив Слабу баговинням. Двоє підлітків підходять і починають розхитувати паркана. За ними ступає у кругляк світла ще троє.
І так помалу вони всі переходять. Біба ворушиться, підіймає голову. Харкає кров’ю і зубами. Він зовсім по-кіношному спирається на ліктя, іншою рукою цілиться у Спабу з нагана.
— Тобі пиздець, — спокійно каже Спаба і йде за шматком арматури.
Біба надимає щоки. Затримує дихання й цілиться в Спабу. Акордеон заглох. Надовго заглох. Та Біба чіпляється за його звук, за його голос. Акордеон завив, як побитий пес, а потім заглох, здавалося, надовго. Біба ще раз надув щоки, у скронях забило й пішло сірими колами з очей. Спаба стоїть на білому колі, з чорними мішками під очима, кривить блідий рот. Спабі підносять арматурину. Він дивиться на неї й довго не бере, наче перемножуючи, перелицьовуючи свій переляк на добро своєї волі. Біба знає: маленький огуляний хлопчик, він зараз злий, він зараз усе зможе й не зможе нічого… Біба наводить Спабі ствола на яйця.
Вони зупинилися біля іграшкового магазину. Але ніхто туди не пішов. Альберт дивився на чистий, як із малюнка, простір, заставлений квадратикам будинків, пивниць, із абрикосами, прогнутими цвітом гілками. Красиво — частина тобі Аркадії, золотоногі німфи, фавни, синє густе вино. Він потягнув ніздрями, гумовими від морфіну, й зиркнув на людей, що сиділи поруч. Двоє, в клітчатих піджаках, із комірцями кольорових сорочок наверх, майже тобі близнюки, із короткими канадками-зачісками, глибоко посадженими очима. Вони сиділи й вивчали вітрину дитячого магазину. Вони були недалеко від Абіссінії, а тому чули рване поторохкування вагонів, тріск граніту, тертого тоннами ваги й колесами на пісок, а голос контролера кипів, пропадав, кипів, пропадав… І Альберту зробилося сумно. Один, той, що зліва, сказав: