Нас пробирало тепло, — від пляжу. І саме пляж із тисячами розпарених, засмаглих тіл убив цю нереальність. І тоді це між нами трапилося, так, наче вперше. У будці рятувальника, де пахло водою, гнилим ганчір'ям, але було затишно і світло. Потім, коли час не мав того значення, вона, Ірка, накотилася на мене хвилею світлого, прохолодного, важкого, наче морська хвиля волосся, і я впіймав його пучок зубами, кінчиком язика відчуваючи смак: солодкий, гіркий, кислий… І тіло в неї зробилося тяжким, наче віддавало всю силу… Потім, зовсім несподівано, всупереч природі, егоїстично, жорстко, вона обм'якла, як стихає у надвечір'ї південний вітер. Спочатку вона лежала нерухомо: скляна, з прямими ногами вздовж лежака. Ми бовталися в пливкому жовтку полудня. Звуки там, на пляжі, нагадували щось таке, чого обом не хотілося бачити. І я тоді ще не знав, але спиною, усим відчував те, що дійшло через десятки літ: вона такою і лишиться, тобто не буде ні осені, з припухлими й обвислими грудьми, зморшками біля шиї, не прийде зима, з кислим запахом кошачого калу, а дихання не смердітиме кефіром та м'якою докторською ковбасою. Саме цікаве, що тоді, в епоху джинсів за триста карбованців, кримпленових штанів та костюмів, пакетів «Французький пляж» з-під поли й коктейльними мріями вогнів там, за далекими морями, вона навіть не думала про це, не підганяла мрію… Вона не відчувала світу… Але зараз чи тоді, вона дихала важко, з нерухомим тілом, нерухомим поглядом. Вода тупо шурхотіла разом із голосами. І я просто почав думати про ту, з білим тілом, политим засмагою, з тонкою талією й широкими стегнами, круглим задом, великими налитими грудьми й сосками завбільшки з виноградні ягоди. Розкосі темні очі й зовсім рівний ніс, трохи з горбинкою. Головне між ногами, широкими, але невимовно стрункими стегнами, — жарке, манливе й відразливе, так, як це буває в юності… І вона несподівано для мене ожила, наче ожила для всього світу, вчепившись холодними довгими й красивими пальцями в те колись невідоме. Здавалося, а можливо, це було насправді, тисячі вогників засвітилося в неї над головою. Вона повернула голову й дивилася на мою вилиту проти чорного сонця фігуру розкритими очима, де зараз плавало зелене море, з повним захопленням: ані тобі жаху, ані крику, лише чистота загубленого життя, але несподівано невідомого тоді для мене… Ми вдягнулися й вийшли на пляж. Пляж був безлюдним. Гумовий світ наливався сонцем, і, на диво, вже вечоріло, фіолетові сутінки нас зблизили, і вздовж берега легкий теплий вітер гнав шматки паперу Ми сіли на теплий камінь і нічого не говорили. Здавалося, вона спала. Я не чув її дихання, тільки волосся водою падало мені на плечі, лоскотало груди. Нарешті вона спам’яталася перша. Вірніше, ледь вловимі вібрації, крапельки поту на її спині.
— Починається? — сказав я.
Вона не повернула голови, лише кволо махнула рукою у мій бік, а сама дивилася на воду, наче там пролягла пекуча пустеля, і їй самій треба перейти ці піски.
— У тебе нічого не лишилося? — запитала вона.
— Ще є трохи…
— Ходім назад, — сказала вона й повільно, хитаючись, пішла до будки рятувальника.
Так, життя іноді нам підкидає дублі. Все повторилося з ілюзорною достеменністю. Але цього разу губи в неї були гарячими, тіло жвавішим, наче воно, тіло, зрозуміло помилку народження чи ще щось там, із чого виходив увесь цей кошмар на межі божевілля, тверезого й чистого, як би абсурдно це не звучало. Тіло у неї зробилося гнучким, зовсім не податливим, а так, із віком, з роками, з виводком подій, розумієш, як насправді віддається жінка… Ми лежали, дихали важко, й тоді-от несподівано зовсім упав холод… Ми натягнули ковдру на себе, і я вдихав кислі, солодкі її запахи, відчуваючи шовковисту шкіру на своїх пучках. Здавалося, моя долоня, що проходилася від її лопаток до сідниць, втратить шкіру. Ми повторили ще раз, цього разу впевненіше, ніж колись, серед буйства крові й літа… Вона була дорослою, або хтось нашептав, або просто вона знала, що це вперше й востаннє, і нічого лаштувати якісь там ілюзії. Мені то взагалі було по барабану Потім, пізніше, упівдороги, коли ти несподівано, на попередження не робити цього, обернешся, то зрозумієш: вона могла бути твоєю, але ти — аж ніяк… Вона дихала важко, з якимось прихлипом, допомагаючи розганяти холодну кров, вдячність, любов, хіть у повітрі тисячами, мільйонами невидимих атомів, наче розбризкана в повітрі гаряча хвиля сонця, наче крик далекої чайки. Потім ми лежали, курили, її мідне плече, від призахідного сонця, світилося проти мого обличчя. І ми нічого не говорили. Це так обов'язково, ніколи нічого не говорити.