— Нічо… Пусть малий похєзає, а ти йди до нас. Базар єсть…
Я підійшов, сів, закурив, і відразу подумав про Ірку. Халява і його кореш Калітан переглянулися, вперше.
— Це з тобою чого, малий? А Штурман? — Капітан по плече мені, ковбаси кусок, його, здається, огрієш — але в тому році так нарвалися гастролери, гагаузи, четверо, — думаю я, от їм непруха була, цим гагаузам, бля, що за народ такий, а он той дім, я сюди буду вертатися, навіть після смерті вертатися, хоч усрись, виїбись, а буду вертатися, люди ніхуя не смислять в житті, й коханні, й у подібних речах, і наприкінці, коли мене вивело з трансу пердіння Пєци, Халява сказав:
— Це точно баба. Якщо хочеш бути капітаном, то не в'яжися з бабою. — І він передав мені «дудолю». — Баба як косяк. Сьогодні є, а завтра треба шукати. Запас надо. Ти тягнеш, малий? Це не водка, що в кожному генделю. Водка — це Людка з Другої Слободки, де одні одсоси. Людку кожен може. А от косяк спробуй відшукати серед зими та стужі. Кінетична енергія витрачається. От. Бабу треба брати або відразу, або кидати, якщо ти мужик.
— Спасібо, — сказав я, і сам подумав: до чого тут баба, і до чого хиле хитросракий Халява.
— Нам от шо надо, малишонок. Шоб твой кремп не срав під Фіминим особняком… Да… Нам помощ нужна… Приїхали молдавани… Так вони у Первомайську лінію драпу забили… Хапають, де тільки лежить… — важно і по-буддистськи відсторонено почав Халява.
— Так розборняк, — резонно сказав я, передаючи «дудолю».
— Розборняк, малий, будєт. Нам подстава потрібна. Ти ж не дурак. У мене три ходки. У Капітана дві. Вам пора за діло братися. Пора мужиками буть, а не смоктати моню, — сказав Халява.
— Хорошо. Скажеш коли, — на мене несподівано впала важність усього світу. Я встав, чинно попрощався, зачепив Пєцу, що на ходу натягав штани, і, думаючи про Ірку, подався до трамвайної колії. На таксі.
— Еч, маладьож пішла, — почув я голос Капітана. — На тачках розкатують. А ти про Ольку забув, да! Да! Як там Олька?!
— Ша. Кеп. Нехай своє макарять, — сказав Халява.
У таксі стояв духан французького одеколону «Ожон». У мої ніздрі вповзали мрії. Я уявляв, а можливо — це насправді, як вона повільно йде золотистим пляжем, під китайською парасолею з булькатими рибами на ньому, тягаючи за собою стерильно-білу болонку; як лежить на шезлонгу — одна нога зігнута, в бікіні, такому, що на пакеті за двадцять п'ять рублів, і він називався у форци «Французький пляж». І тут мене стопорило. Як бика. Як дебіла, що намагається всунути голову в очко клозету й напитися води. А які у Ірки цицьки? Тут у мене встало. Встало так, що я загарчав, а рулєвий вильнув на трасі. Я напружено почав думати про світло-тіні, майже фраганорівські, від дерев, думати про вулицю з рудою пилюкою наприкінці. Рожеві купідони й уся ця шлоїбень шмигали разом із чорними жирними аляудськими мухами у високому порцеляновому небі. Тут драп таки подіяв: Олька. Про неї я забув відразу. Блін, ця сухорлява сучка з відстовбурченим задом, сірими очима, довгими пальцями й соковитим ротом, що тобі говорити, ось зараз мене переймало. Тому що я ж був інакшим. Інакшим, ніж Пєца, Утюг, Дуб, Маран… Словом, про них трохи нижче. І все те, що ми проживаємо, лишаючи в минулому. Самі мрії, як ореол слави чи прокляття. Ось так…
Ми прагнемо грошей, щоб купити те, чим добре суспільство забезпечило б нас безкоштовно, себто знання, розуміння і переживання; це значить читати про весь світ і подорожувати по всьому світу а не йти по життю, не розуміючи більшості з того, що бачиш, і, отже, не бачачи більшості з того, на що дивишся. При бідності не так страшно, що помираєш із голоду, аніж те, що, помираючи з голоду, тупієш і стаєш бездіяльним.
Цей добротний бутовий дом стояв на самому пагорбі. І пагорб був єдиним на ціле місто. Тут ріс дикий виноград, найзапашніший, найкрасивіший у місті. І над ним усе пливли й пливли хмари. Такий ще був на Сухому Фонтані. І скільки б не пройшло років, але я туди буду повертатися: вдень, уночі, вранці, подумки й у мріях. Тут ніколи не ошивався дєдушка, який давав пососати десятилітньому хлопчику Галіку, правда, і Галік був ще той ходок. Головне — не шмигали тут усілякі уйобки й дегенерати. Дєдушку ми називали Мазай. Це дійство відбувалося на Аляудах, занедбаному цвинтарі, й ми по приколу, тягнучи густий «Янтар», спостерігали, переговорювалися між собою, метикуючи, як і коли поховаємо дєдушку в одному зі склепів. Ото хохма! Вся рідня ескадроном, із квітами й вінками, блін, і ями копати не треба. Там я переконався, що людина від початку не повинна народжуватися: маленький чмурига метався цвинтарем, коли дєдушка не з'являвся на Аляудах У старого, видно, серце, радикуліт і всі капості з журналу «Здоров'є». Малий тоді бив склянки, банки, ставав на голову й голосно скиглив. Істерика. Часто я думаю: аби людина слухала своїх ангелів-охоронців, то, напевно, біда не спала б облізлим псом на наших порогах. Ірка в це не вірила.