— А звідки, звідки, звідки ти знаєш? — заверещала Лізка.
— Заткнись! — рявкнув полковник.
Лізка встала й стукнула журналом полковника по лисині. Він обернувся, повільно, важко, і синя жила пульсувала в нього на шиї.
— Я піду похєзаю, — сказав клаповухий і вийшов.
— Піди придивися за ним, — кивнув товстуну полковник. — А ти такого більше не роби.
— А я і раніш тебе била… Ось!
— Але не при людях, — полковник ухопив її за зап’ясток і підтягнув до себе. — Зараз ти візьмеш за це в рота.
— Відпусти! — запручалася Лізка.
Полковник почувався, як і від самого початку: стіна попереду, позаду стіна. Він подивився на годинника, розтягнув по-блазенськи губу.
— Діла…
— Діла, — перекривила його Лізка.
Біба назадгузь пробирався до щита, тримаючи на стволі Спабу. Звідси акордеон Фіми скрипів, наче незмазана хвіртка. І вони всі разом почули його: Олька, Спаба, Біба й кодло малолітніх кровушників із розпашілими щоками, ухильними поглядами. Коли звук акордеона повис комариним писком у повітрі, Спаба зупинився, а Біба, відпихаючись лівою рукою від бордюри, пробирався до велетенського щита «Користуйтеся касами аерофлоту» з пергідрольовою стюардесою в пілотці. Очі стюардеси хтось заліпив лайном. Олька вивалила з таксі, зрізала на косяк кишку Аляуд, і тут її занудило, водночас приперло на кишку. Вона зняла штани: срала, блювала і срала. У сумочці знайшла старі квитанції. Спочатку витерла рота, потім задницю, ретельно перегинаючи папір у чотири, таким чином економлячи. Біба пробирався по жовтому косяку світла, тримаючи на прицілі Спабу, а коло мєлких поволі звужувалося. Олька це побачила відразу, і її більше вдарила помста, ніж жалість. Умостившись зручніше, вона закурила й спробувала дати раду почуттям. Накотив вітер, гарячий, і відразу вдарило холодом. Погода псувалася, але Олька продовжувала слідкувати за рідким жовтим ліхтарним світлом. Спаба зупинився, а Біба перебирався ближче до світла, в заборонену зону: її малолітки забобонно боялися.
Серед них ходило повір'я, що саме там чорт забирає у хлопців, від дев'яти до п'ятнадцяти, душу. Біба знав це, а тому рухався зі швидкістю рака-відлюдька. Спаба хитався, видно, від втрати крові. Він тримав руку біля відірваного вуха, затиснувши в пальцях чорну ганчірку. Потім він таки зрушив із місця. За ним на освітлене півколо сунули його кентарі. Вітер мітлою розмітав звуки акордеона Фіми. Олька закурила, новий приступ нудоти заставив її відвернутися. Вона проблювалася, витерла, на цей раз рукавом, рота. Акордеон завив, заплакав і затих. Всі зупинилися, а Олька витягнула шию. Біба продовжував перебиратися під плакат, де красувалася пергідрольова білявка в пілотці й закликала брати квитки тільки у касах аерофлоту. Спаба зупинився, мєлкі від розчарування і відчаю в один голос завили й почали розходитися. Спаба повернувся до них і щось крикнув. Вітер доніс до Ольки тільки окремі слова. Один відділився від юрби. Підійшов до Спаби й простягнув йому пращу. Спаба вигнувся, тіло його стало нарівні з асфальтом, кров крапля по краплі падала й падала — Олька це бачила, й у неї моментально встало на цього сухорлявого підлітка, — камінь із пращі зафурчав у повітрі. Спаба випрямився моментально. Жовтий плакат загудів. Посунувся, а потім полетів, рівно над землею. Біба змахнув руками. І коли його голова котилася асфальтом, то руки ще смикалися, а тулуб продовжував стояти. А тоді пішов дощ. Олька перестала тремтіти. Зробилося тепло. Орава сопливих підлітків хвилею, мовчки відвалила до Аляуд. А Олька продовжувала сидіти, доки свідомість не повернулася до неї, але слідчі були впевнені, що нічого такого не трапилося. Вона просто встала, пішла, підняла голову й засунула в сумку. Вірніше, вона пошукала, куди її покласти, а потім у подружки, там, поруч, за двадцять метрів, вона взяла спортивну сумку, провернулася, поклала сховану в кущах голову Біби, й поїхала до Фіми. Вона лишила сумку в Фіми, але той таки її наздогнав, на Дев'ятій Слобідці. Побив стерві писка, всунув сумку назад і повернувся — перезарядитися наркотою. Але Фіму це навряд чи врятувало: ментівські собаки привели до його схрону. Фімі заламали руки, закинули у «воронка». А Олька сиділа на веранді, грілася на сонці, й жовч кипіла в їі мізках, у її печінці, у всіх її кістках. Вона ніколи ще так не збуджувалася. Вона забиралася під ковдру, мастурбувала: на Шаші Капура, на сусідського барончука, на Бібу, на собак, котів, перехожих, словом — на весь світ. А по тому, під обід, вона була переконана, що смерть Біби на совісті Ірки. Так вона розповідала, але що відбулося насправді — то невідомо, а длубатися в цьому ніхто не мав жодного бажання. Спаба в дільниці гордо говорив, що це саме він заганашив Бібу. Він розповів, як відвів його до пустого склепу й сокирою відрубає голову.