— Зо мною все гаразд… Трохи рука… Як там усе… Ти приїдеш? Мені дуже сумно й боляче…
Я поклав трубку. Зараз мене душив сміх. Я реготав. Пив вино і пузирив сміхом. Нарешті бармен підійшов і сказав, що тут шастає рейд, мєнти, значить, якщо у мене є щось на кишені, то нехай я скину йому, а завтра він мені поверне. Я промовчав, лише руками показав, що у мене ніяких проблем. Просто мені смішно. І місто це нагадує купу серливих карликів, уйобків, кінчених дегенератів. Манія величі тут таки просто сцить усим на голову. Ти бачив, шеф, щоб сардина чи скумбрія могла дати собі раду на сковорідці або в закатаній бляшанці? Ага, сказав бармен, точно, ти не дурний малий, тобі треба вчитися. А на кой? І то діло… Знаєш, холодно тому, що затемнення… Чого затемнення? Місяця, здається, а ще ввели наші війська в Афганістан. Да, діла, які нас не стосуються, а дрючити усіх будуть по повній… А нам-то яке діло, залибенився бармен… Бармен виставив масандровського, справжнього, портвейну, й ніч потягнулася синім хвостом за вікнами. Коли ти покидаєш цей смітник, узагалі якийсь смітник, робиться не тільки весело, не лише реготати усим у писки кортить, а ти мимоволі відчуваєш симпатію, чи що? Після сміху мені зробилося ніяково. Плакат із позначкою, з цифрою, теж ніякою, уперто вказував, що надворі 1979 рік, а за пару місяців настане вісімдесятий… Нарешті я зібрався, піймав машину й поїхав на вокзал із безликим малюнком зимового пейзажу на стелі, з дешевою помпою і якоюсь щемкою ляльковістю минулого життя. Я ні про кого не думав і не згадував. Я сидів на лавці, пожираючи з білої фольгової тарілки печінку, запивав пивом, рвав великими кусками, ковтав і пускав слину. Я не відчував ані голоду, ані спраги. Собачий рефлекс, який правильно тицяв мені у писка табло: ти вирвався і вижив, мать твою. Це як тупо, до безкінечності рахувати до мільйона, потім перемножити, забути цю хрєнь, починати від початку. А ще цей пейзаж. Я не любив цей пейзаж на стелі, але зараз він доречний: від нього тхнуло блювотинням, лайном, голодом, вибитими зубами, смертю, гоміками, драпом — і до безкінечності, не вистачить алфавіту. Цілих двадцять із гаком років усе це не приходило на пам'ять… Я сидів, чекав поїзда, дивився на розляпане біле місячне світло на дахах, і не знав, що на мене чекає попереду… Та і не хотів — у тому була моя перевага: я ніколи не загадував… Хіба що кілька петеушників косили під місцевих, ходили між рядами й шманали собі подібних: на карбованця, на двадцять копійок, на сорочку чи штани… Сидячи на лавці, зачовганій до лакового блиску тисячами задниць, я думав чітко, прозоро: а чи змінив би я світ, аби це виявилося можливим; і як би я його змінив, аби це було суттєво необхідним. А для чого? Який сенс? Людина все одно віднайде помийницю і назве це щастям. Я доїв, допив і пішов на перон, що густо просмердівся людською надією і відчаєм… Так, ніякого сентиментального пердєжа, музики, завивання валькірій і тому подібного… У вагоні я зарядився пляшкою горілки, якоюсь закускою, ґречно відмовившись від «косяка», що його пропонував провідник… Минуле провернулося боком і зникло за першим поворотом, а я спав темним сном, без картинок і продовження, там, де щойно був Південь.