Вона лежала, розкинувши ноги, на гамаку під абрикосовим деревом. Вона лежала гола, закинувши голову, й волосся її обмітало ще зелену траву. Біла, гола й красива. Між її ногами голова лікаря. Він лизав так завзято, що вибухни три атомних бомби на Варварівці, чи зітри напалмом усе поселення, чи там цунамі — нічого б не змінилося, доктор продовжував би тренувати свого язика. Рука її, тонка, з синіми венами, теліпалася безвільно, наче у ляльки. Мені сімнадцять років, і кров моя кипіла. Але не це мене підкинуло. На згині ліктя три характерні цятки, наче від укусу комарів. Мені не треба було нічого роз’яснювати. Іра сиділа на голці. Не так давно. Але початок завжди є початок. Все вирішує початок і кінець. На плетеному китайському стільці, сьорбаючи з горла «Букет Молдавії» — Біба. От цього вилупка я чекав найменше. Я вибив із пачки сигарету й закурив. Стояв і дивився. Потім сказав:
— Я не по тємі?
— Будеш третім, — сказав Біба й відригнув.
Доктор підвів очі й сказав:
— О, наш юний Вінйон, — і знову всунув голову Ірці між ніг.
Біба похитуючись, із розщібнутою матнею, став біля її голови, схопив за волосся: сни мої, надії мої, блядь, котіться під гузно… І Біба заткнув свого хуя в її соковитий красивий рот.
— Ось так, дєтка, — сказав він.
Для них усе закінчилося швидко, а я сидів у кутку, допивав вино, правою рукою тримаючи фінку. Мені без різниці, кого пропороти першого. Нарешті пацани відтягнулися. Сіли в крісла й витріщилися на мене. Ірка встала, витерла рушником між ногами. З лівого кутка рота в неї стікала тягуча нитка слини і сперми. Нічого не сказала, без жодного слова пішла до будинку. Чоловіки мовчали, пили пиво й дивилися, як я ковтаю позорище і «Букет Молдавії». Вона повернулася, вже у зеленому махровому халаті. Сіла біля мене й узяла за руку. Рука холодна. Я не відсмикнув. Подивився у її скляні очі. І сказав:
— Нічого, ти ж мене не чекала все життя!
— Дарагой, ми тебе чекали! — і Біба залився реготом, наче кип’ятком.
Всі ми у юності страждаємо від досконалості. Вона була поруч, і я не думав про неї. Це було як дивитися крізь воду на багнисте дно, всіяне кістяками, протезами, непотребом, битими горшками. Ось саме так це і було. І нічого не змінити, хоча я був упевнений, що все у моїх силах. Так, у юності ми свято віримо у свою досконалість. Ми не знаємо, навіть не припускаємо думки, що досконалість навколо і скрізь. І тільки вона заговорила, я зрозумів, відчув шостим чуттям, що ані мені, ані їй немає вже чого втрачати. І вона почала говорити… А я дивився на неї, як крізь воду. І нічого не хотів бачити. Вона сказала, не випускаючи моєї руки:
— Аляуди…
Все стало на свої місця. Всі дороги зв'язалися в один вузол. Говорити про щось більше… Сказати… Ударити фінкою… Смішно… Зараз я справді її хотів більше, ніж тоді, після тієї ночі. Але я витягнув фінку й подивився у скляні очі Альберта, Біби, кивнув головою, і знав, чого вони хочуть. Вона, вони впіймали мене. Халява лишився позаду. Він, як скороприбула смерть, дихав мені у спину.
— Поговоримо, — сказав я і сховав фінку за халяву, головне — вона поруч. Я дивився у велетенське вікно, широке, на всю стіну.
Повільно повернув голову. Рот у неї малиновий, майже незайманий.
Сама чистота. Воно і справді так. Сонячний промінь пробиває зіницю. Зіниця ширшає.
— Дайте їй кави. Міцнішої, — кажу я.
Ірина схиляє голову і каже:
— Поцілуй мене… — вона зводиться і йде до будинку. Я лишаюся сидіти. Мені хочеться розібратися з цими двома. Але пізніше я йду за нею, на ходу стягуючи шкірянку. Я заварив каву, велетенську банку, висипав майже все, що вміщалося там, і, поклавши її голову на коліна, поїв маленькими ковточками. Ірка гикала, пила, потім розплакалася й заснула, смішно підтиснувши до живота ноги. За вікнами тріщало світлом, неприродним якимось, наче тисячі вогнів засвітилися воднораз, лише біла гілка абрикоси повертала тебе у дійсність. І її рівне дихання. Чашка перекинулася, і брунатна пляма потяглася килимом, злякала велетенського жирнючого кота, що спав під декоративною пальмою. А вона спала: округлість плеча, гострі коліна, що видавали в ній вчорашню школярку, замурзану чорнилом; із запахом у розкішному волоссі, розкиданому по подушці — запахом липкої грецької пастили на довгих пальцях і пряних смажених домашніх пончиків із айвовим варенням… Я поправив плед. Встав, і з вікна подивився на кривий апендикс затоки, що розтопленим оловом починалася між червоних окарин круч, тягнулася до недалекого темного моря, ведучи шкаралупки білих парусників, білих чайок, і лише аметистове небо нерухомо лежало, вічність лежало, а під ним усе змінювалося…