— Мені треба буде за дві години бути як штуц у цьоці Зоряни вдома, бо вже малі си зи школи вертають.
Макс узяв у Олі список продуктів і пробігся по ньому поглядом.
— Ми вже половину взяли. Пішли, треба зробити собі перепочинок.
— Ну, най буде, — Оля нарешті усміхнулася. — Але хіба на п’ятнайціть мінут.
— Так там якраз всі сири, хліби, ковбаси, — наполовину невинним, а наполовину спокушальним тоном мовив Макс, розвертаючи їх возик у бік площадок із ресторанчиками. — Нам по дорозі.
Аби не йти мовчки, Макс спитав:
— Оль, а у вас на селі коли виходять заміж?
Оля раптом спалахнула. Її щічки зарум’янілися.
— Та хто як. Та якщо беруть, то після школи. А нє, то, може, в місто поїде і там кого знайде.
— А ти чого ще не вийшла заміж?
Оля зачервонілася ще дужче.
— А чого ви так питаєте? Може, самі хочете взєти? — перейшла вона раптом в атаку і зблиснула очима.
— Ясно, що хочу. Хто б таку дівку не хтів, — сказав Тарнавський, розвертаючи возика біля кав’ярні й даючи Олі пройти до вітрин з розмаїтими булками, пундиками, рогаликами й круасанами. Коли дівчина, кинувши на нього збентежений погляд, оминула вітрину, Макс пішов слідом за нею.
— Дві кави, прошу, — замовив він. — Тобі з молоком?
— Так, — кивнула Оля і зробила вигляд, що пильно роздивляється випічку на вітрині.
— Бери ось цього, — тицьнув він пальцем у пишну листкову булочку, помережану литим шоколадом і присипану кольоровими цукатами. — Це їх король.
— Мені ось цю, — Оля, не дивлячись на Макса, показала хлопцеві за прилавком, лиш трохи старшому за неї, на невеличкий круасан.
— Ну, як хочеш, — сказав він байдуже. — А мені ось цього. Так, ось цього. Короля булок, будь ласка.
Узявши своє замовлення, вони сіли на краю великої безлюдної площадки, всуціль заставленої порожніми столиками та кріслами. Все ті самі мовчазні теплі лампи, що у непроникних металевих плафонах звисали звідкілясь із темної павільйонної безодні над їх головами, робили атмосферу камерною, хоч, за відсутності людей навколо, й не такою затишною.
— Так що, вийдеш за мене? — сказав Макс, розламуючи свого короля булок навпіл і кладучи собі шматок до рота.
— А йдіт, йдіт, — сказала Оля недовірливо. Мабуть, якесь карпатське замовляння від вроків. Втім, Оля, як дівчина бувала, вже зрозуміла, що дорослі дядьки з нею жартують, і опанувала себе. Короткочасний біль, який Макс відчув у її словах хвилину тому, змінився на жартівливу, непробивну броню. — Нашо я вам ся здала? У вас он Яніна є.
— Та Яніна шо? Буде тільки книжки писала. Мені хіба така жінка треба? Ти мені тефтелі будеш робити, голубці, перець фарширований. Завиванці. Прала би мені все, прасувала. Яніна того не любить.
— Та винайміть собі тоді хатню робітницю, як вам таке треба, — несподівано для Макса обрізала Оля, ковтаючи акуратно каву з білосніжної, ідеально-округлої, не позначеної жодним торговим клеймом порцелянової філіжанки.
«Отак, Максе. І сюди фемінізм добрався уже». Сільські дівчата, втім, завжди вміли відповісти так, що у вусі засвербить. Так що пий своє американо, придурку.
— Ну гаразд, вибач, — Макс знітився і вирішив, що треба свою зніченість показати — може, воно розжалобить Олю. — Невдалий жарт був. Як тобі загалом, у Києві? Не сумуєш за Карпатами, за природою, за рікою?
— А шо за ними сумувати? — знизала Оля плечима. — Там за цілий день знаєте як наробишсі? А тут раз-два, обід зварила, потім до вуйка Івана поїхала, прибрала все, і сидиш собі далі в телєфоні, нє?
— А далі як? Усе життя будеш у вуйка Івана?
— А тут вивчусі, може, яку роботу знайду. А може, і в вуйка Івана буду, він теж файно платить. Шось родині передам, шось мені буде. Такой ліпше, ніж все життя біля корови ходити.
Вони замовкли. Макс сидів, жуючи повільно свою королівську булку, і погляд його постійно прилипав до великих, під саму стелю, вікон ген у самому кінці торгового павільйону. Схоже, там ішов сніг. Не те щоби він серйозно думав про Олю, але на секунду Тарнавському здалося, що він міг би врятувати щось крихке і раниме в цій дівчинці. А вже за мить виявилося, що, можливо, нічого такого крихкого в ній і не було, і рятувати не потрібно було, а вся ця трагічність української літератури, весь цей так званий наймицький цикл, — суцільний фарс, в якому телепні-селяни єдино й можуть щось утямити в цьому житті, якщо їх вгріти як слід батогом, і жаліти там, власне, немає кого.
— Цікаво, — гмикнув і посміхнувся кутиком рота Макс, крутячи своє горнятко, ще на третину наповнене чорною, з бурою нафтовою пінкою, кавою і згадуючи собі раптом Алісу. — Ти мені просто нагадала одну мою знайому. Ви одного віку. Але два різних світи. Зовсім.