— Нам уже треба йти, — Оля слухала уже впіввуха, совгаючись на кріслі й неспокійно позираючи на годинник. Вона, на відміну від Макса, який не подужав короля випічки й на половину, доїла свій невеличкий круасан, випила каву і вже збиралася рушати далі.
— Авжеж, — сказав він. Витер рота серветкою і, зіжмакавши її, під непомітним невдоволеним поглядом Олі кинув у тарілку, на якій лишилося лежати, ще прикрашене шоколадом і кольоровими зацукреними шматочками фруктів, не з’їдене й наполовину найкраще тістечко в усьому гіпермаркеті.
Вони справилися із закупами досить швидко. Оля діяла чітко, вона добре знала, де знайти печінку тріски, де ікру на канапки, скільки брати вина, коньяку і горілки. Поглядами з Максом вона старалася не перетинатися, а в Тарнавського було таке відчуття, наче він щойно зробив найганебніший вчинок у своєму житті — слава Богу, хоч після цієї кави у Олі не з’явиться від нього дитини, бо відчуття було саме таким, наче Тарнавський її збезчестив і зробив покриткою. Ну, або мало не зробив, але, знову ж таки, слава Богу, все обійшлося.
Оля, поки він складав продукти зі стрічки біля каси у возик, розрахувалася за все карткою і вже встигла викликати таксі до виходу з гіпермаркету. Макс готовий був іти за нею, та раптом побачив на касі смішні карнавальні окуляри з поляризованим райдужним склом, на яке було хитромудрим чином нанесене зображення очей. Було в них щось із шістдесятих.
— Дайте мені ще ці окуляри, — попросив Тарнавський у продавчині перед наступним покупцем, загальмувавши чергу, що вже встигла вишикуватися за ними. Сам не розуміючи навіщо, Макс заховав окуляри у внутрішню кишеню пальта і, побачивши, що Оля нетерпляче чекає його біля розсувних дверей, посунув возика до неї.
Повантаживши весь крам у таксі, вони виїхали з внутрішнього двору гіпермаркету і рушили на кафедру до Яніни, щоб те добро перенести в якийсь із кабінетів до завтра.
— Мете сніг, — відмітив Макс, сидячи на передньому сидінні, просто аби підтримати розмову з Олею, але та вже була повністю поглинута своїм телефоном. Водій теж ніяк не відреагував, зосередившись на складній, вкритій сльотою дорозі. Двірники в машині ледве справлялися, змітаючи важкий мокрий сніг донизу.
Тарнавський дістав телефон. Несподівано на ньому з’явилося нове повідомлення від «Alice Propellerhead», і воно зблиснуло Тарнавському в серці, немов вогник серед полярної хуртовини, повної снігу і вітру. Макс швидко відкрив повідомлення і прочитав:
«Ми завтра увечері виїжджаємо. Сьогодні беремо квитки на всіх. Останній раз питаю: на тебе брати??????» — і мільйон знаків запитання в кінці.
Аліса, побачивши, що він зараз в мережі і прочитав її меседж, почала набирати новий:
«Якщо так, то скинь мені гроші на картку».
Макс підняв очі й ще раз глянув на Олю в задньому дзеркалі — зібрану й зосереджену, ще зовсім дитину, а водночас таку серйозну.
Господи, Максе, ну що ти робиш?
Сам не знаючи, як собі відповісти на це запитання, бажаючи пірнути під нього, аби уникнути витлумачення своїх вчинків словами, Тарнавський відписав:
«Я тобі за пару годин остаточно дам знати».
«Добре», — відповіла беземоційно і без зайвих деталей Аліса. Втім, він уже потроху звикав до її манери спілкуватися. Макс відклав телефон і з поганим передчуттям наростаючого жару десь у грудях, яке бувало завжди, коли він мав зробити якусь чергову дурницю, спостерігав за тим, як їхнє таксі поволі просувалося крізь затори в центрі Києва. По узбіччях доріг уже встигли вирости гори з брудного коричневого снігу.
Вони приїхали під стару університетську будівлю на Подолі, де була кафедра, на якій мав відбутися захист Яніни. Та, накинувши своє пальто на плечі, вийшла їх зустрічати — розпашіла, заклопотана, із затуманеними очима. Яніна наче належала зараз до іншого світу, і між нею та Олею, між нею та Максом в цей момент наче не існувало жодних родинних зв’язків — лиш чудом вона ще признавала їх і могла назвати на ім’я.
— Як ти? — спитав Макс.
— Не питай, — лиш озвалася та. — Якщо я витримаю це, я витримаю що завгодно. Давай, це все треба занести у кабінет Ольги Петрівни. Олюсю, сонечко, дякую тобі!
Яніна поцілувала і пригорнула до себе кузину, після чого Оля рушила далі на таксі до цьоці Зоряни — годувати дітей, що акурат вже мали прийти зі школи. Макс, узявши по кілька пакетів у кожну руку, пішов за Яніною. Поки вони брели темними, практично безлюдними коридорами кафедри, Яніна щось розповідала, мов у маренні: