— Бляха-муха, ви всі реальні придурки, — сказав Тарнавський, тримаючи за плечі Хесуса і Рибку, але звертаючись до кожного.
— Ми, — виправив Рибка. — Ми всі придурки.
Аліса, зробивши їм фото з екзотичного ракурсу знизу, теж стала в коло з усіма, поклавши руки хлопцям на плечі.
— Ми всі — реальні придурки, — сказав Тарнавський, споглядаючи обличчя кожного. — І це прекрасно.
Хлопці зайшли у вагон, і провідниця підняла східці.
— Покеда, — замахала долонею Аліса. — Побачимося всі в «Норі» на Новий рік!
— Канєш, мала, — впевнено, але з ноткою суму сказав Рибка. — Даже не сумнівайся. Нішо нікогда ж не кончається, правда? Позаботься о Вождє!
— Бувайте!
— Бувай, Максе! Па, Аліс!
— Адью, Воджь! Передавай привіт старіку Хему!
— Аста ла віста, придурки! Завжди мріяв це сказати! — замахав їм рукою на прощання, сміючись, Тарнавський.
Поїзд з «Придурками» поволі від’їжджав, і вони з Алісою ще якийсь час махали їм услід, а потім виявили, що залишилися на порожній платформі зовсім одні.
Казки для грифельної дошки
Провівши хлопців, Аліса і Тарнавський, лякаючи своїм виглядом перехожих, поїхали на автовокзал, де, купивши води і крекерів, сіли на бусик-«спринтер» до Маріуполя.
Їхали спершу мовчки, поруч, на останніх сидіннях, притулившись плечем до плеча. Похмуре небо у вікні, напівприкритому шторкою, знову засівало снігом. До Нового року залишалося буквально кілька днів, і від цього чергового очікування змін, Різдва, народження Нового у Тарнавського знову стягувалися у жаркий морський вузол нутрощі.
Говорити про щось серйозне, окрім «Подай мені крекери» чи «Дай ковтнути води», не наважувалися, та й не було потреби. Вони наче дуже довго впродовж туру грали певні ролі, вдавали когось із себе, ким не були — бо того вимагало оточення, ситуація, друзі. А тепер, нарешті, могли бути собою, і ця зустріч одне з одним, практично оголеними, ошелешувала.
Поки вони їхали, Тарнавський, можливо, вперше за весь цей час поїздки, відчув себе поруч з Алісою легко, вільно.
Думки його раз за разом поверталися до вчорашньої події. І важко було сказати, до якої саме, бо всі вони були міцно зав’язаними одна на одну: те, що ветерани прикрили Макса; те, як він втратив обличчя, зірвавшись в істерику зі сльозами, перед тією безіменною жінкою-адміністратором; врешті, напад хлопців у масках, побиття, сльозогінний газ і чорнило.
Коли вже почало сутеніти і за вікном повисла невизначена сіра мла між днем і ніччю, заповнена засніженими приміськими пейзажами, Тарнавський наважився сказати:
— Я насправді тепер не знаю, хто я. Я точно вже не письменник. Не Макс Тарнавський. Не той, кого я із себе вдавав. Але я не знаю, хто я.
Аліса, нічого не кажучи, лиш поглянувши Максові в очі, мовчки взяла його за руку. Долонька у неї була невеличкою, холодною, вогкою. Давно вже ніхто не тримав його ось так за долоню.
— У мене всю дорогу, поки ми їхали з нашим туром, була одна фантазія, — сказав він. — Розказати тобі?
— Давай, — кивнула Аліса.
— Я фантазував собі, що я, насправді, пішов на фронт разом з призовниками і що мене привалило уламками стіни від мінометного удару, і я зараз лежу серед цих уламків і помираю, а на очах у мене прилад нічного бачення, який я не можу зняти. І все те, що зі мною відбувається, все наше знайомство від самого моменту зустрічі в піцерії, вся поїздка, всі наші пригоди — це все просто мої галюцинації перед смертю. І я постійно бачу скрізь це зелено-чорне світло нічного приладу і відчуваю в грудях осколок шрапнелі, і відчуваю задуху, тому що мене привалило стіною, а сам я в якійсь обстріляній школі десь в Краснокам’янці чи Адвіївці, і все, що я відчуваю в останні секунди життя, воно все виростає у таких химерних персонажів. Рибку... Довгого... Мітю... Дядю Колю... Зрештою, ти не знаєш, хто такий дядя Коля, я ще розкажу...
— А може, це не галюцинації? — спитала обережно Аліса. — Може, це просто паралельні життя?
— Може, і паралельні життя, — задумливо кивнув Тарнавський. — І залежно від того, який я зроблю вибір зараз, таким буде моє подальше життя. Можливо, я прокинуся в окопі. Може, в себе в квартирі. Може, буду Максом Тарнавським далі. А може, буду якимось безсовісним чуваком десь на районі... Знаєш, як у єгиптян? Стоїть Анубіс з терезами в руках і зважує твою душу. Страшний останній суд.
— Так, а за що судять? — спитала вона якось дуже по-дорослому.
— Не знаю, Алісо, — сказав Тарнавський, і відчув, як мимоволі на очі знову навертаються сльози. — В тому-то й річ, що не знаю.