На хвилину вони замовкли, і Аліса міцніше стисла його долоню.
— Не можна судити людину за те, ким вона була, — сказала Аліса тихо. — Це нечесно. Кожен старається, як може.
— В тому-то й річ, — озвався він. — Судять не за те, ким ми були. Судять за те, ким ми не були.
Макс не стримався і відчув, як сльоза покотилася по його щоці.
— Не бійся, — сказала Аліса. Вона заглянула Тарнавському в очі і обережно обійняла його. Тарнавський безсило піддався, опустивши голову їй на груди, відчуваючи, як сльози самі течуть, капаючи їй на шерстяну блюзку.
— Не бійся, — повторила вона, пригортаючи його голову до себе міцніше, цілуючи у скроню, доросла жінка, яка тримала на руках дитину. — Я буду з тобою поруч. Завжди.
Пізнього вечора вони приїхали в Маріуполь на автостанцію, і Аліса сказала, що тут можна було б зупинитися в недорогому готелі «Турист». Була вже глупа ніч, коли вони зайшли у великий супермаркет — один з небагатьох, які залишилися тут після 2014-го року, коли почалася війна і більшість національних торгових мереж виїхали з міста, віддавши його кільком місцевим фірмам.
О цій порі супермаркет стояв практично порожній — де-не-де лиш ходили люди з помаранчевими кошиками в руках, і тинялися перед виходами охоронці. Довгі стелажі з продуктами під яскравими, сліпуче-білими лампами денного світла здавалися особливо холодними і безжиттєвими цієї ночі. Гуляючи поміж рядів, вони брали із собою те, що Аліса хотіла завезти бабці в Каштанове: рибні консерви, згущене молоко, шмат твердого сиру, лимони, вермішель, олію, чай і таке інше. Гори овочів і фруктів, між яких їм доводилося знову і знову проходити повз, здавалися їм зробленими з пластику: велика зелена, жовта, червона паприка, червоно-жовті яблука, лотки з корольком, ящики бананів. А ще далі — коробки з печивом. Все це яскраве, але позбавлене відчуття реальності свято кольорів здавалося Тарнавському зараз лише ілюзією — метафорою всього його життя, освітленого холодним, рівним електричним світлом.
— Давай щось візьмемо собі на вечерю? — запропонувала Аліса, поглянувши на Тарнавського, як на давнього друга, якого вона знає тисячу років. Виразні темні очі, гострий носик, акуратні, ніби намальовані губки. Тарнавському захотілося поцілувати її, але він стримав себе.
Вони взяли із собою в готель великий шматок пармезану, ще гарячу чіабату в коричневому папері, банку оливок, пляшку вина. Коричневий папір, в який був загорнутий гарячий хліб, особливо вразив Тарнавського — він ніяким чином не асоціювався із цим відчуттям присутності війни, яке супроводжувало Макса, відколи він виїхав з Кривого Рогу.
Аліса зупинилася біля кавового автомата, замовляючи собі капучино і кілька солодких випічок на ранок, а Тарнавський заворожено розглядав чорну грифельну дошку, розмальовану білою крейдою якимось місцевим художником — такі дошки із замислуватими малюнками і написами часто виставляють десь біля власної випічки чи біля відділів з вином. Ця ж дошка була справжнім шедевром — на ній було зображено все: вино і кава, будинок з димарем і сніжинки, різдвяні дзвіночки і ялинки, санки і цукерки.
— Потрясно, — заворожено дивився Тарнавський на цей малюнок. Він теж був про його життя — сьогодні є, завтра зранку зітруть вогкою губкою і намалюють щось нове.
Готель «Турист» був не найгіршим місцем для ночівлі. Кілька військових в камуфляжі, які, видно, дислокувалися тут, о цій пізній порі ще стояли на порозі готелю і курили, тихо про щось перемовляючись.
Їх з Алісою номер був на третьому поверсі, в глибині одного з нескінченних коридорів, які й утворювали весь цей готель. Номер був невеликий, із двома ліжками, зате в ньому була ванна, яку можна було наповнити гарячою водою. Вони виклали всі продукти на стіл.
— Мені треба покупатися, — сказала Аліса, глянувши на нього своїм темним, непроникним поглядом.
— Звісно, — кивнув Тарнавський і вийшов з номера, аби пройтися порожнім готелем. Довгі, лиш де-не-де освітлені коридори були лункими і безлюдними. Він знав, що має зробити ще один дзвінок сьогодні — важливий дзвінок. Дістав слухавку і набрав Яніну.
— Алло? — прозвучало сонне Янінине на тамтому боці. — Тарнавський? Що сталося? Ти хоч там живий?
— Живий, живий, — заспокоїв він Яніну.
— Ти хоч знаєш, котра година?
Тарнавський посміхнувся. Яніна була у своєму репертуарі.
— Послухай, — сказав він Яніні. — Я телефоную тобі подякувати.
— Тобто? — насторожилася вона. — Тарнавський, ти випив?
— Я випив позавчора, і відтоді тверезий, як шкельце, — признався Тарнавський. — Знаєш, я от зараз поїхав у Маріуполь...