Коли Аліса заснула, Тарнавський тихо встав з ліжка, одягнув спідню білизну, штани, футболку і сів за стіл, увімкнувши невелику лампу. Він дістав записник і став дописувати, обережно, по слову дістаючи із себе речення, останню новелу. Всього їх вийшло дев’ять, і, поки на вулиці підіймався світанок, Тарнавський дописував останню, яка так і мала називатися: «Аліса».
Там, де вітер
На ранок, аби не стовбичити на станції, чекаючи майже годину на маршрутку в бік Каштанового, Аліса запропонувала прогулятися містом. Вона жила в Маріуполі до шостого класу, поки батьки не переїхали разом з нею у Київ.
— До Виноградного доїдемо маршруткою, — пояснила вона Тарнавському, — А далі пішки підемо берегом. У Каштанове зараз не пускають. Ну, тобто, мене, може, й пустять до бабці, а тебе точно ні.
— Пішки? — перепитав Тарнавський.
— Так, — спокійно, навіть підкреслено легковажно кивнула Аліса, труснувши волоссям. — Вздовж моря там через чагарі люди ходять повз блокпости.
Побачивши, що Тарнавський замовк, мовби у нерішучості, вона штурхнула його рукою.
— Не сци, я вже так ходила. Там висять таблички, що стежки заміновані, але це тільки щоб місцеві не шастали. Насправді там можна пройти пару кілометрів, — сказала Аліса, хоча в цей момент Макс раптом зрозумів, що вже не відчуває страху.
Гуляючи з Алісою містом, Тарнавський помітив, що тут, у Маріуполі, хоч до Нового року і залишалося буквально кілька днів, раптом настала справжня весна. Тут було значно тепліше, ніж у Києві та Кривому Розі, і лагідний вологий вітерець із моря приносив приємне нагадування про південь. В місті лиш де-не-де на газонах і в тіні будинків лежали латки брудного снігу, крізь паволоку хмар проглядало тепле сонце, а на вербових кущах порозпускалися пухнасті «котики». Дивитися на чорну землю і на вкриті вербовими бруньками свіжі пагони після нескінченного снігопаду було радістю. Але тут, в Маріуполі, вже відчувалося, що десь зовсім близько йде війна. Великими червоними літерами на будинку, повз який вони проходили, було написано: «УБЕЖИЩЕ ПОД 6 ДОМОМ».
Маршрутка на Виноградне відправлялася о десятій сорок, і до цього часу ранкова пелена на небі зовсім розсіялася, засвітило яскраво сонце.
— Тут недалеко їхати, — сказала Аліса, коли вони сіли в маршрутку. — Практично в межах міста.
Тарнавський мовчки кивнув. За вікном проминали нічим не примітні, понурі міські багатоповерхівки, час від часу арки продуктових ринків і неприродно яскраві фасади магазинів, нескінченні трамвайні колії, голі, з побіленими стовбурами і витягнутими до неба гілками тополі і чорне павутиння тролейбусних ліній — лиш коли погляд чіплявся за помальовані на блакитний і на жовтий загорожі, знову нагадували Тарнавському, що вони зараз перебувають між світами: світом дійсності і світом, який перевершує дійсність. Що ближче їхали вони до лінії розмежування, то сильнішим ставало це відчуття сходження реальностей, злиття м’яких горизонталей миру і сталевих вертикалей війни. Віддалені одна від одної автобусні зупинки та нечасті бігборди з рекламою нагадували про те, що тут — прерії, тут фронтир, тут інше відчуття простору.
Коли маршрутка виїхала в проміжну зону, що розділяла центр і Лівобережний район Маріуполя, рівнинний простір розчахнувся ще більше, і силуети заводських труб та довгих, майже неперервних фабричних будівель лягали Тарнавському на серце, мов зображення на негатив. Він вже не опирався цьому рівнинно-індустріальному ландшафту. Щось мовби змушувало Макса не відривати погляду від цих земель, прикликаючи, можливо, до каяття, до навернення, до милосердя. Витало щось у повітрі між ним і цими землями, схоже на шепіт, шепіт в очікуванні зустрічі. Колись, можливо, їм не вдалося як слід познайомитися, не вдалося як слід кохати, не вдалося відкрити одне одному душу. Але тепер не було тих, хто припустився помилки. Був лише шлях, який дуже повільно зцілював щось всередині, здіймаючи в повітря іржу буття, що залітала тепер просто в очі, змушуючи їх сльозитися, забивала поступово дихання. Обриси цих приазовських ландшафтів падали на серце, мов на негатив, фіксуючись в бромі й сріблі, чорним і білим, скріплюючи в ньому якесь нове, більш широке розуміння себе. Бромно-срібне судилище пам’яті, суд Осіріса й Анубіса тривали, але відбувався він тепер у Макса вже із зовсім іншими почуттями. Тарнавський сам тепер хотів зазирнути всередину себе.