Сільські, з індустріальними вкрапленнями, пейзажі, врешті змінилися пагорбами і стійким відчуттям, що вони в’їхали у село.
— Он, глянь, звідси вже бакай видно, — кивнула Аліса, показуючи Максові на сріблясто-сірий розлив великого штучного ставу, повз який проїжджав автобус. За нею, ще далі, можна було побачити тьмяно поблискуючу металом смужку моря, що майже зливалася з обрієм.
— Красиво, — погодився Тарнавський, відчуваючи, як сільська природа формує зараз в ньому якісь нові структури, нову особистість, стає початком нових метафор.
— Влітку тут узагалі бомба, — погодилася Аліса, теж задумливо розглядаючи знайомі з дитинства краєвиди. — Можемо сюди якось приїхати, коли буде тепло. Сходимо на Зелений острів. Там бакай мілкий, по коліна. Можна пішки перейти. Тільки я не знаю, чи зараз там ще є блокпост...
— Ти дочекаєшся мене? — спитав він у Аліси раптом.
Та подивилася на нього серйозно.
— Я ж сказала. Я буду з тобою завжди, — сказала вона і струснула його руку, щоб підняти Тарнавському настрій. Але він і так був у дуже доброму, рівному стані.
Врешті, вони вийшли в кінці Виноградного, уже практично перед селищем Приморським. Далі, за Сопино, у Бердянське, Каштанове та кілька інших приморських селищ, могли потрапити тільки ті, хто там мешкали.
— Нам виходити, — штурхнула його Аліса, коли спинився автобус.
— Неблизький шлях до себе, — сказав Тарнавський, аби щось сказати, і, тягнучи за собою свій саквояж та поправляючи на голові капелюха, вийшов з маршрутки. В обличчя зразу ж війнуло свіжим вітром з моря, і Макс притримав капелюха, щоб того не зірвало.
Аліса дивилася на Тарнавського примружено, радісно, прикриваючи очі від сонця, що робило її риси обличчя виразними, юними, мов на фотографії. Тарнавський, натомість, відчував певну урочистість того, що відбувалося. Наближення до себе завжди хвилює. Він був щасливим, що вела його туди, куди він мав прийти усе своє життя, саме Аліса. Його ангел. Його провідник. Його Вергілій.
— Ну, як тобі? — спитала вона. Тарнавський роззирнувся навколо. Маршрутка поїхала, залишивши їх на схематично позначеному повороті. Позаду них ще виднівся бакай, попереду була дорога на блокпост, по ліву руку — море. Весь пляж, наскільки Макс міг кинути оком в обидва боки, був вкритий колючим дротом і бетонними пірамідами, що мали б захистити берегову лінію від висадки ворожих військ з моря.
— Нам морем? — спитав він. Такі піраміди, наскільки він пам’ятав із книжок про Другу світову, називалися «зубами дракона».
— До Сопино — полями, — кивнула вона. — А далі морем. Тут кілометрів шість-вісім. За годину будемо.
Вона першою рушила в бік поля, далі від моря. Тарнавський ще якийсь час стояв на місці, роззираючись, принюхуючись до прілого, йодистого запаху Азова. В ньому наростала впевненість, що він повертається додому — до дому, якого в нього раніше не було.
— Це прикол, не звертай уваги, — крикнула йому Аліса, плескаючи рукою по стовпу зі старим оголошенням. Тарнавський, рушивши за нею, підійшов до стовпа і прочитав:
ОБЪЯВЛЕНИЕ!!!
В связи с проведением АТО в районе населенного пункта «КАШТАНОВОЕ», выход на море запрещен и побережье заминировано!!!
Штаб АТО.
Відчуваючи незрозуміле наростання радості, ніби чуючи внутрішнім вухом оди Баха, Тарнавський йшов слідом за Алісою. Було тепло, і здавалося, що все йде не до Різдва, а до Вербної неділі і до Великодня. До днів великого чуда перемоги над смертю.
Аліса знала стежку, якою ходили місцеві так, щоб не потрапляти на очі військовим на блокпостах.