— Це найбожевільніше, що я робив, — сказав він, коли вони, пригинаючись, перебігали відкриті польові частини стежки до наступних чагарів. Раптом здалеку почулися звуки, схожі на удари грому і Тарнавський спершу не зрозумів, що відбувається, — здавалося, наче на святі запускають салюти, коли ж по наляканому обличчю Аліси він врешті здогадався, що то долинали звуки обстрілів, які велися буквально за кілька кілометрів від них.
— Давай сюди тепер, — сказала Аліса, стараючись зберегти незворушний вигляд. — Вони там, на лінії, стоять і гатять одне в одного. У Каштанове до бабці вже нічого не прилітає.
За хвилин десять звуки канонади стихли. Ще через півкілометра гримотіння ударів стало чутно знову, тепер гучніше. Аліса вела через порослу високою висохлою травою стежкою в бік моря.
— Ми вже майже обійшли блопост. Тепер треба на берегову лінію.
Тарнавський лиш кивнув. Ішли вони мовчки. Макс думав про різні види смерті: смерть соціальну, смерть літературну, смерть моральну, смерть тіла, а також про різні види безсмертя: літературне безсмертя, безсмертя в пам’яті, безсмертя небесне, що сплавлює душу і тіло.
Мін і справді, хоч про це попереджали написи, наразі не було, але Макс розумів, що навіть якщо він буде дуже уважно придивлятися, своїм ненатренованим поглядом він нізащо не зауважить розтяжки. Єдине, що залишалося — це слухати серцем.
Стежка була ледь помітною, звивалася поміж сухих кущів і високого, майже в два людських зрости, очерету, ховаючи їх від чужого погляду. Врешті, коли вони вийшли знову на берег моря, чомусь на серці стало легко, ніби найнебезпечнішу частину вони залишили позаду. Пляж, хоч і був забарикадований колючим дротом і «зубами дракона», дарував також водночас і відчуття відкритості, свободи. А ще — впізнавання всього цього, впізнавання правильності того, що вони з Алісою йдуть зараз до її бабці удвох. Відчуваючи, що всміхається краєчками вуст, Тарнавський зняв капелюха, і коли черговий порив вітру налетів із моря, Макс запустив його разом з вітрюганом, мов літаючу тарілку.
— Круто! — гукнула Аліса з віддалі, підіймаючи догори великого пальця. Вона йшла попереду. Алісі кортіло проскочити цю відкриту пляжну частину. Тарнавський, натомість, усе роздумував: чи можна було б відрізнити людині рай від не-раю? Може, тільки небеса єдино й існують насправді, а ми вже їх кшалтуємо своїм життям, творимо з них то війну, то мир, то поезію, то історію, то театр?
— Хочеш, розкажу тобі історію одну від дяді Колі? — спитав він раптом в Аліси. — Це один мудрець такий, в стриптиз-клубі охоронцем працює. Я обіцяв розказати...
— Давай, — погодилася Аліса, уважно стежачи за дорогою попереду.
— Ну гаразд, — кивнув Тарнавський. — Дуже коротка, просто згадалася. У дяді Колі дуже специфічна мова, тому я повинен зберегти авторський стиль.
Мудреці
Уяви собі, допустім, шо ми йдемо з тобою по раю, там пальми всякі, животниє, птіци красівиє, і тут якийсь мудрець іде нам навстрєчу, і я якось всією етою красою увльокся і на мудрєца якось косо подивився, і мудрець на мене в отвєт так поглянув, шо я пошатнувся і начав падать. І ти тут же мене подхватила, а я тобі кажу: «Аліса, ти представляєш, цей мудрець мене так прокляв, шо мені показалося, будто я сорок год пробув якимсь пісатєлєм Максом Тарнавським, і с девками развлєкався, і крітіка літєратурного єлє не убив, і в тур с рок-групою їздив, і в «М’ятном Осьминогє» всі дєньги спустив, і чуть под Маріуполем мене не застрєлілі, а це только секунда тут пройшла». Поняла?
Вітер тріпотів його темним волоссям, розмітаючи по високому письменницькому чолу. Тарнавський спокійно, вільно всміхався.
— Насправді весь цей пейзаж схожий на те, що я описував у «Там, де вітер», — сказав він до Аліси, із задумливою усмішкою роззираючи прибережний пейзаж. — Море, вітер, перельоти диких качок. Тут є колонії сірих качок?
— Не знаю, — знизала плечима Аліса.
— А маяк?
Але Аліса на це вже не встигла відповісти.
— В кущі давай, — скомандувала вона і вони швидко кинулися в кущі.
— Хтось іде?
— Не знаю, — сказала вона, і Макс, побачивши її наляканою, раптом відчув новий, гострий поштовх кохання до неї. — Мені здалося, що там хтось був. Може, заглючило.
Шум у кущах повторився і вони із завмираючим серцем побачили, як із кущів на пляж раптом вийшов індик. Великий, з розпушеним пір’ям, він, не помічаючи їх поглядів, обережно ступав пляжем і час від часу зупинявся щось клюнути або оглядітися.
— Wild turkey, — констатував Тарнавський, усміхаючись. — Ми уже не в Канзасі, дорога моя Еліс Пропеллергед. Ми в преріях. Там, де пасуться бізони. Ще трохи, і ми прийдемо до нашого вігваму, Білко.