Тарнавському було важко зрозуміти, що зараз відбувається. З’являлася дивна, лячна думка, що він зник, його вже не існує і безіменним привидом іде зараз вгору, в бік Поштової площі, не помічений ніким і нікому, зрештою, особливо не потрібний. Макс мовчки окинув поглядом вулицю Сагайдачного, переповнену вітринами кафе і ресторанів. На вулиці теж лунала музика — але вже не різдвяна, а нахабно комерційна, кокаїнова і грудаста, котра закликала людей зайти кудись у суші-бар чи піцерію, замовити там п’ять метрів суші-ролів із щупальцями велетенського кальмара, або гігантську, завбільшки із земний диск, піцу з усіма сирами світу, і пити там саке чи граппу, не просихаючи, доти, поки зима не закінчиться і не почнеться знову спекотне літо.
Замість пірнути в метро (але куди ж? куди пірнати? повертатися до себе?), Тарнавський пішки пішов вгору по Володимирському узвозу, маючи змогу лише ковтати ротом повітря, перемішане з газами, запалювати нову сигарету і час від часу розвертатися спиною до руху автомобілів, ідучи вузьким хідником догори, і, йдучи ось так спиною, дивитися зачудовано на «Шевченкову церкву», на Дніпро і п’ятизіркові готелі на його кручах, на дрібні розсипи будинків на тамтому березі, і на масивні, схожі на перевернуте відро з пломбіром, сині, сірі, кремові хмари над північною частиною столиці, з яких, то слабшаючи і майже зникаючи, то з дужчою силою валив сніг.
Врешті, перемагаючи задишку, Тарнавський, уже з геть промоклими черевиками, поступово рухаючись по узвозу вгору, вийшов до консерваторії (чи не доторкнутися сьогодні до прекрасного?), а потім і на Європейську площу до Українського дому. Тут, на Хрещатику, ситуація із заторами була такою самою, як і на Подолі, і зрадницьке бажання заховатися зараз від усіх в затишну таксішечку, яка б довезла просто додому, де він би затишненько замкнувся від усіх у невеличкій комфортній пітьмі, повністю розвіялося. Сьогодні містом можна було пересуватися або пішки, або на метро. Люди в зелено-бордових уніформах біля кількох громіздких очищувальних муніципальних автомобілів з помаранчевими мигалками, здається, самі потребували допомоги — вони безпорадно стояли біля узбіччя, не маючи змоги вклинитися у щільний стрій автівок на центральному проспекті.
Макс, окинувши поглядом це стовпотворіння, дістав сигарету, запалив і, поволі рухаючись крізь льодову хлюпу і сніг у бік Майдану (відчуваючи, як чвакають ноги в черевиках), став набирати на телефоні номер Білицької, своєї літагентки. На місто, завчасу пригнані непогодою, сходили ранні сутінки.
По кількох невдалих спробах (Тарнавський знав, що Білицька останні місяці, коли закладала, звикла не брати слухавку), врешті на тому кінці відповіли.
— Жанночко, привіт, — озвався Макс.
— Що в тебе, Тарнавський? Кажи швидше, я зайнята, — з голосу Білицької він зрозумів, що та була зайнята чимось односолодовим. Зрештою, Макс її розумів і не засуджував.
— Та нічого, хотів просто перекинутися кількома словами з тобою.
— Я ще не прочитала того, що ти мені надіслав, — про всяк випадок, захищаючи себе від розпитувань щодо нових уривків, одразу ж попередила Жанна.
— Це не страшно. Як ти, загалом? Тримаєшся?
— Ти що, знову бухати почав? — відчула щось неладне Білицька.
— Та ні. З дівчиною розійшовся. Вирішив зателефонувати.
— А-а-а-а, ясно, — протягнула хрипко Жанна. — А то я думала, що ти вже зірвався.
— Ні, — коротко відповів він, потираючи губи.
— Так ти що?... — спитала Жанна, — ...Може, тобі потриндіти по душах потрібно?
— Потрібно.
— Ну, тоді під’їжджай. Можеш прихопити коньяку по дорозі?
— Я, власне, це і хотів тобі запропонувати, — сказав він. — Просто зараз виїжджаю.
Жанна, тепер уже бадьорим голосом, попрощалася, і Тарнавський, завершивши розмову, майже спокійно поглянув на Майдан і на завішаний рекламним баннером («Свобода — наша релігія!») обгорілий Будинок профспілок, поруч якого він зупинився. Життя раптом набуло сенсу, здобуло визначений напрямок.
Argumentum ad lemmingum[5]
Коли Тарнавський виходив з гастроному під будинком Жанни, з пляшкою коньяку і коробкою рожевого зефіру, уже зовсім споночіло, а у висотках навколо вмикалося у вікнах світло, від чого раптом стало на мить самотньо і страшно, як у дитинстві. Білицька мешкала на Голосієві, не найближчому районі Києва, і, щоб добратися до неї, потрібно було докласти певних зусиль, але, правду кажучи, весь цей час, поки Макс брів крізь сніг від метро до її кварталу, він почував себе героєм якогось прекрасного, дещо моторошного роману: мужнім і наділеним усілякими щедротами і талантами, але трішки наразі загубленим, бо сюжет у романі, власне, тільки мав починатися — зрештою, що таке 33, 36, 39 років, чи навіть 40, як не гарний початок для добротної традиційної прози? З розлогою експозицією, де ти починаєш як слід розуміти зав’язку історії щойно ближче до середини життя. Та й середина життя виявляється раптом зовсім не серединою, а просто затягнутим прологом, який обіцяє героєві ще стільки злетів і несподіваних осяянь, що страшно й подумати.