— Любиш шістдесяті? — спитав Тарнавський з легкою іронією. Це була пропозиція Аліси — зустрітися тут.
— Ще би. Я фанатка бітників, — озвалася та, все ще ховаючи погляд. — Обожнюю «Дорз», «Діп папл». Ну, ти зрозумів... Всю контркультуру американську.
Тарнавський із деякою цікавістю стежив за тим, як Аліса вгніжджувалася навпроти нього, обклавшись рюкзаком, курткою та іншими речами, які можна було б повісити й на вішак біля дверей. З наплічника дівчина, досі помітно нервуючи, одразу ж для чогось витягнула потріпаний роман Кена Кізі, наче збиралася тут читати у перервах між розмовою, і пом’яту пачку «Лакі Страйк». Було видно, що її руки від хвилювання навіть трішки тремтіли. Все це якось здивувало і навіть зворушило Макса, змусивши кутики вуст здригнутися в усмішці. Невже він справді такий великий?
Їм поставили на стіл каву для нього і «Криваву Мері» для Аліси. Вона зразу ж перехилила коктейль у рот і, здається, її трішки розслабило. Погляд дівчини перестав метатися загнано по закутках кафе — і вона, нарешті, змогла підвести на нього очі.
— Я режисерка, я писала тобі, — сказала Аліса, ставши враз діловитою. — Вчуся в Карпенка-Карого. Я хочу з тобою серйозно поговорити.
— Добре, — погодився Макс, відчуваючи, як у серці пробуджується незрозуміле тепло до неї, до її відкритої для холодних вітрів юності. — Давай.
— Я прочитала всі твої книжки. Ше в школі. Чувак... Ти би знав... я реально хворіла тобою. Це було дуже круто. А потім ти написав цю херню, як її...
— «Там, де вітер», — підказав він, моментально впізнавши риторику літературних оглядачів: спочатку молодий бунтар написав три майже геніальні романи про підлітків (перший сприйняли найкраще, про третій вже казали, що автор починає повторюватися), потім мовчання: пошук нових тем, юний лев готується до стрибка і р-раз — стається якась лажа і з’являється це непорозуміння. Після чого Макс надовго замовк. На п’ять, здається, вже років.
— Скільки ти вже нічого не пишеш? Коли в тебе остання книжка виходила?
— Не рахував, — збрехав він.
— Чувак, ти писав такі круті книжки, — очі її заблистіли. Аліса дістала з пачки «Лакі Страйк» пом’яту в кількох місцях цигарку, розпрямила її, дістала з кишені картатої сорочки велику сріблясту запальничку «Зіппо» на бензині (в Макса колись була така; страшенно незручна і смердюча штука) і припалила так невимушено, як тільки вміють дівчатка-підлітки, що знайшли в собі сміливість курити в громадських місцях без остраху осуду з боку мами. Макс звернув увагу на те, що, попри перше прикре враження, груди в неї все ж були, хоч і мінімально позначені. А може, це просто відстовбурчував ліфчик. Каре надавало їй неприступного, суворого вигляду. Вона склала руки на грудях, тримаючи між пальців запалену сигарету.
— Будеш? — дівчина, впіймавши Максів погляд, просунула через стіл пачку до нього.
— В тебе все, як у кіно, так? «Зіппо», «Лакі Страйк», все це місце... — він обвів поглядом аляпуватий дизайн піцерії.
— Є трохи, — Аліса труснула гривкою, так що її каре розсипалося, прикривши половину обличчя. Вона випустила дим, тримаючи в руці сигарету на відльоті, худе, кістляве, миршаве дівчисько. — Я фанатка американського кіно. Шістдесяті. Взагалі фанатка всього, що пов’язано із шістдесятими.
Він витрусив із пом’ятої пачки сигарету, приклеїв її собі між обпечених на морозі губ і Аліса піднесла йому вогонь.
— Кен Кізі? — спитав Тарнавський, видихаючи дим і показуючи на книжку. — Найгірший його роман, до речі.
— Мені подобається, — Аліса з викликом подивилася на нього. — Керуак, Ґінзбурґ, Берроуз... «Меррі Пренкстерз»... Ніл Кессіді... Це ж просто боги! Хіба ти так не вважаєш? У тебе перші твої книжки — це ж теж ода біт-поколінню...
— «Ода біт-поколінню», — Макс скрушно похитав головою і прикрив обличчя долонею.
— Що, хіба не так? — спитала Аліса з дивною злістю в голосі. Підійшов офіціант і поставив між ними велику дерев’яну дошку з паруючою піцою.
— Мені ще одну «Криваву Мері», будь ласка, — дівчина звела на секунду очі до офіціанта, стараючись, мабуть, аби її слова звучали максимально впевнено і по-дорослому. Впевнившись, що її замовлення не продинамлять через неповноліття, Аліса перевела погляд знову на Макса. — Хіба ти не хотів стати таким крутим, як вони?
— Слухай, мої перші книжки — це просто сперматоксикоз підлітка.
— Та ну. Це було круто. Це охіренно. Це було... «вау», чувак!