Максе, що ти тут робиш? Невже ти сподіваєшся, що ця жінка тебе справді кудись виведе в люди?
Питання було абсолютно резонним, так би мовити, із листів читачів (саме цю інтонацію, охолоджуючу, тверезу, але при цьому винятково дружелюбну, Тарнавський найчастіше читав у листах своїх шанувальників: «Чувак, ти написав повну фігню, але ми тебе любимо і чекаємо від тебе нового крутого роману!» — або щось на зразок цього). Відповіді на це запитання у Макса не було. Тарнавський був вдячний Жанні за те, що вона підтримала його у скрутну хвилину. Але чи змогла би Білицька допомогти Максові зараз, у тому стані, в якому вона перебуває?
— Знаєш, — заговорила Жанна, роблячи ще ковток коньяку, тримаючи келих тією ж рукою, що й сигарету, тільки іншими пальцями. Вона все так само дивилася кудись у простір. — Я мушу тобі сказати одну річ.
— Так, кажи, — раптом притих внутрішньо Тарнавський.
— Я насправді прочитала той текст, що ти надіслав мені, — сказала вона, киваючи головою, і все ще дивлячись кудись у простір.
«Максе, ну це просто п’яна жінка. Її треба вмовити зараз випити «Алка-Зельтцер» і лягти спатки, а самому тихо забрати з її квартири недопиті пляшки».
— Так, і що? — напружився він.
— Я думаю, це тупиковий варіант, Тарнавський. Я взагалі не змогла пробратися через те, що ти там понаписував. Це просто... Не знаю, це ніби якийсь школяр писав.
— Я шукаю зараз новий стиль.
— Так, але це просто... Це надто смішно, розумієш, не в літературному сенсі... Я тобі вже одразу можу вказати на всі ті місця, за які тебе будуть чихвостити...
— Ти просто не зрозуміла, я думаю... — спробував вставити Макс. Заперечити. Поправити.
— Це... кумедно... В поганому сенсі. В поганому сенсі примітивно.
— Я просто хотів показати погляд на ситуацію абсолютно несоціалізованої людини, показати це в мові... Такий, знаєш, наїв... Як Ерленд Лу, можливо...
— Це дуже погано, Тарнавський. Я не знаю. Це все не тримається купи.
— Чорт! — Макс гримнув кулаком по столу і різко встав. Річі здивовано підняв морду у своєму куті і настовбурчив вуха.
— Ти куди? Сядь, я хотіла це з тобою обговорити.
Макс не сів, але став ходити по кімнаті вздовж стелажів із книжками, запаливши чергову сигарету. Він роздивлявся написи на корінцях книжок, розвернувшись до Жанни спиною. Тарнавський знав, що це може статися, і знав, що може бути боляче, але не думав, що він може розплакатися. Почало пекти очі. О Боже. Погляньте на цього літератора! На цього Автора! Він уткнувся носом у кут, немов кошеня, що нашкодило, акурат між Винниченком і Винничуком, Платоном і Платоновим, Сосюрою і де Сосюром, Вулфом і Вулфом, Діккенсом і Діккенсон, Єрофєєвим і Єрофєєвим, Шевченком і Грабовичем, Андруховичем і Андрухович (хто просив Жанночку виставляти ці книги в такій борхесівській суперсиметрії, наче два дзеркала, що не дивляться вже одне в одного, а стоять тепер під прямим кутом, мовби нарешті розриваючи вічну тяглість традиції, цю philosophia perennis[7], утворюючи, замість очікуваних Деррідою і Ліотаром нового рівня свободи, глухий кут беззмістовності, липкої і чорної, як шпаклівка, якою лише і можна, що мазати тріщини у Всесвіті, коли той вже геть зовсім починає просідати від втрати бодай якихось орієнтирів), він дивиться у цей кут між літературою і літературою, і що ж там бачить? Він, Макс Тарнавський, бачить там лиш одне: серед цих щільних рядів великих імен надто тісно, аби увіпхнути ще один томик з його власним ім’ям.
— Я навіть знаю, чому в тебе це все так. У мене є психоаналітична гіпотеза.
— Справді? — Макс розвернувся до Жанни, що сиділа, закинувши нога на ногу, у своєму продавленому фотелі, і непомітно втер сльозу досади зі щоки. Жанночка дивилася все так само просто перед собою нетутешнім поглядом, в руці у неї тліла, пускаючи цівки диму, сигарета.
— Так, — кивнула Білицька. — Ти просто зрадив себе. В ту ніч на Майдані, коли горіли люди в Будинку профспілок, де ти був?
На секунду Макс навіть не зрозумів, про що вона говорить.
— Це неприємна розмова, я знаю, — кивнула Жанна. — Але якщо я з тобою не поговорю, боюся, з тобою ніхто про це не буде говорити.
— Що ти взагалі несеш, Жанно?
— Етнос — це як сфера, — сказала Жанночка, ніби проговорюючи давно підготовлену промову, й усе так само дивлячись механічно кудись у простір. Вона була геть п’яною. — Вона жива. І письменник — це елемент, який перебуває максимально близько до її центру. Не сам центр. Хоч іноді буває, що й у самому ядрі. Як Стус, або як Шевченко. Пророки. І з нацією стаються певні важливі події. Майдан. Війна. Якщо ти не в центрі... Якщо ти не включений... Тебе викидає. Ти перестаєш відчувати цей нерв. Тому ти пишеш якусь хрінь про маяки, а не про війну.
7
Philosophia perennis (