— То он воно що, — кивнув Макс, виймаючи з рота сигарету і зло розчавлюючи недопалок у попільничці. Він пильно подивився на неї, і сам мимоволі відчув, як погляд його починає палати дедалі сильніше.
— Ти... зрадив себе. Зрадив нас. Нас усіх. Ми можемо йти тільки всі разом, до кінця, — сказала Жанночка голосом піфії. Втім, навряд чи вона сама себе чула.
— Як лемінги?
— Оце ти даремно, — Білицька раптом підняла на Тарнавського погляд, відірвавши його від, очевидно, невидимої кришталевої кулі, в якій вона мандрувала, виносячи з її глибин свої нищівні слова.
— Ну, знаєш, Жанночко, якщо вже говорити відверто, я теж тобі скажу.
— Кажи, — вона терпляче прикрила очі, немов актриса. Повіки її були важкими. Було якесь подражаніє святим у цьому.
— Є кити. В океані. Так? І кити, коли комусь погано, починають кликати на допомогу інших. І коли один попадає на мілину, він кличе інших, і всі інші також попадають на мілину. Ясно? От тобі й уся етносфера.
— Ти помиляєшся. Ти дуже помиляєшся, — тепер Жанночка вже не ховала погляду. Вона дивилася просто на Тарнавського, і Максові стало зрозуміло, що ніяких стипендій в Румунії і ніяких перекладів у Словаччині в нього, принаймні, через Жанну, не буде. І взагалі, Максе, схаменися, це ж стовп української критики, оцієї самої етносфери, вся ця розмова завтра вже буде на фейсбуку.
Але Макс розумів, що зупинятися надто пізно.
— Я правильно розумію, що в мене відтепер немає літагента?
— Я не хотіла тобі казати цього. Але нам буде краще...
Макс коротко кивнув.
— Я зрозумів.
— Ти можеш іще покаятися... Поїдь на фронт... Зроби кілька інтерв’ю з хлопцями... Напиши книжку репортажів, або щось у такому дусі... Це все піде на ура. Я тобі хоч завтра в Польщу або навіть у Німеччину даю зелене світло. В тебе зразу все почне структуруватися. Все почне лягати, слово за словом. Тому що це патерн, розумієш? Це патерн національної душі, а ти від неї відмовляєшся.
Макс, не кажучи ні слова, обійшов журнальний столик, на якому стояла вже півпорожня пляшка з коньяком, попільничка і тарілка з неторканим рожевим зефіром, обійшов, упіймавши на собі з кута кімнати запитальний погляд Річі, крісло, де, відклавши в бік сигарету, як справжня леді з Планети мавп, сиділа Жанночка, протиснувся між стовпцями книг під синьо-жовтим прапором і під картиною Буднікова, і пішов у коридор, гучно вдаривши там по вимикачеві, вдягати своє пальто.
— Спитай сам у свого серця, у своєї совісті — чи я помиляюся? — почулося з кімнати. — Спитай себе, де ти був, коли вбивали людей?
— Обов’язково спитаю, — буркнув Макс, впихаючи ноги в холодні й промоклі наскрізь черевики. Накинув на плечі пальто і, не застібаючись, вийшов з квартири.
На вулиці все ще мело. В жовтих натрієвих снопах світла ліхтарів косі потоки снігу видавалися клаптиками золотої фольги, якою небеса засипають землю. Навколо вже встигли утворитися снігові замети, і маленькі акуратні квітнички біля під’їзду Жанни перетворилися на білі снопики снігу.
Макс жадібно вдихнув свіжого повітря. Після розмови з Білицькою він почувався жахливо. Всю цю зустріч хотілося поскорше забути, але, забуваючи її, довелося б забути одночасно й занадто велику частину свого життя і того світу, в якому Тарнавський жив.
«Чорт!»
Макс приклав обидві долоні до обличчя. Це якась тріщина між світами, з якої не можливо вибратися раціональними засобами. Весь цей час. Вся ця країна. Вся ця культура і епоха, котра розпинала його, ще такого молодого і перспективного, на хресті, який, здається, на теренах України навчилися робити, починаючи з ІХ сторіччя. Ці каскади неможливих виборів, пережити які можна було, лише посилено попиваючи меди, і які, мабуть, що й змусили князя Володимира, обираючи між мусульманством, юдаїзмом і християнством, надати перевагу останньому саме через можливість екзистенційного вихлопу за допомогою алкоголю («Руси веселье питье, не можемъ безъ того быти», як цитує князя літописець Нестор), схоже, були прописані на цих територіях невідомо за які гріхи невидимим орнаментом безвиході.
Макс кинув погляд на найближчий ліхтар і в протилежний бік, де в бузковій сніжній млі можна було розгледіти силуети занесених снігом автомобілів з увімкненими фарами і працюючими двірниками. Завірюха була такою, що все волосся, чоло, щоки майже одразу вкривалися кіркою льодяної крупи, що стікала по шиї і затікала за комір. Що робити, питаєш? Треба зупинитися і провести орієнтацію на місцевості. Ти нуль, Максе. Тебе немає. І якщо ти захочеш викликати зараз таксі, водій просто не помітить, як ти сядеш в авто, натисне на своєму смартфоні відбій виклику і поїде кудись далі, а ти, мов привид, будеш кататися з ним нічним засніженим містом аж до ранку, поки не закінчиться ця хурделиця, хуртовина, хурделя, заметіль, ця засніга, заносиця, снігометиця, сніжниця, засніжжя, і поки ти не виявиш, що водій твій теж уже давно зник і ти сидиш не в затишній «тойоті», а у старому, залишеному і колись спаленому через чиюсь кредиторську заборгованість драндулеті десь на незнайомому районі, в чужому постіндустріальному місті, в якому будуть невідомі пам’ятники і заплутані вулиці з тяжкопригадуваними назвами чи то колись декомунізованих, чи то, навпаки, недоколективізованих прізвищ невідомих героїв, написаних кирилицею, і ця кирилиця буде для тебе як грати, а ці перехрестя проспектів і бульварів — твоїми хрестами, а потім хтось знову тобі нагадає, що ти кепський письменник, тому що зрадив етносферу нації, її метафізичну душу і тому тобі було відібрано дар письма, і ти з жахом, що бринить лиш іноді на полотнах Ґойї, полетиш наляканим метеликом, лиликом, темною нажаханою совою кудись у пітьму. То чи є сенс зараз викликати таксі і їхати додому, аби написати належні тобі сьогодні півтори сторінки тексту? Ти віриш, що, пишучи півтори сторінки складно організованого потоку слів, чий порядок межує з ентропією, ти допоможеш собі не втратити вістря письма, але, схоже, тепер уже все намарно, то чи не піти б тобі зараз у гастроном, уже тут, у той самий, де ти купував для Жанночки коньяк, і не купити собі на, можливо, останні в цьому місяці п’ятсот гривень, не рахуючи деякої заначки вдома між книжками, де ти тримаєш вже давно не вживаний закордонний паспорт, чи не купити б собі віскі, або вина, або хоча б пива, і не розв’язати той гордіїв вузол, яким ти колись так необачно зв’язав себе, перервавши цим самим і потік натхнення, і свій зв’язок із душею нації, і ментальний контакт з етносферою, і навіть із самим собою, веселим, щасливим, безтямним, спроможним жити лише днем сьогоднішнім, зате жити як! Жити так, що кожен день був би як окрема книжка! Ось де твоє втрачене натхнення, Максе. Ось де твоє покаяння і навернення на шлях у Європу, де тебе радісно зустрінуть і в Німеччині, і у Франції, і радо прокотять по всіх стипендіях світу, по всіх радіостанціях і фестивалях, по всіх автограф-сесіях і вечірніх ресторанах з омарами і «ескарґо де Бурґонь»[8], по всіх «блакитних софах» і червоних доріжках для почесних гостей на найбільших літературних виставках ще такого живого, ще такого важливого Заходу.
8
Ескарґо де Бургонь (