Слова Жанночки прилипли до нього, але вже не крутилися в голові, а тихо стояли поруч — мовчазні свідки повної бездуховності Тарнавського. Він міг би розпочати з ними черговий раунд словесної дуелі, котра протривала б до ранку і завершилася, скоріш за все, таки походом у магазин за медами й пивом, що означало б остаточну капітуляцію і свідоме самозабуття, або ж зробити вигляд, наче їх не існує — можливо, ще більш ниций і принизливий варіант програшу, коли ти навіть не спробував відстояти себе, а просто не з’явився на герць, сховався за мамчину спідницю. Як і тоді, тієї ночі, коли горіли люди в Будинку профспілок і коли, можливо, визначалося твоє життя чи, краще сказати, твоє співіснування у вічності з власною совістю.
Замість приготувати собі вечерю, Макс згорбився при хисткому столі, на табуретці перед ноутбуком біля гарячої батареї, де завжди писав перед сном, і думав над текстом есемески для Яніни. Врешті, їхній розрив був зараз не менш важливим, аніж те, що сказала йому Жанночка, і теж вимагав певного реагуванння. Врешті, не вигадавши нічого кращого й відкинувши ідею зателефонувати Яніні, Тарнавський написав: «Я видалив свій роман». Безглузде повідомлення. Що воно мало розказати про нього Яніні? Хіба їй є діло до тієї антрацитової чорної безодні, в якій Макс зараз перебуває?
Відповідь прийшла майже одразу: «Більше не пиши мені, будь ласка. Я видаляю твій контакт з телефона».
Тарнавський гмикнув. Що ж. The end — значить, the end. Значить, тепер дійсно крапка. Не поспішаючи, Макс налив собі чаю, поклав у нього ложок із п’ять цукру (всі колишні алкоголіки, як правило, стають солодкоїжками), не поспішаючи розмішав і, обпікаючи рота, добре присьорбнув.
Ніби вагаючись, Тарнавський ще довго скролив сторінку Аліси, стараючись дійти до першого допису (це було неможливо, бо майже кожного дня «Еліс Пропеллергед» щось постила на тему коли не рок-н-ролу, то джазу або старого кіно), гортав її недбало зроблені фото. Зрештою, якого дідька? Чому дійсно ні? Що ще може звеселити привида — літературного, соціального, культурного? Тож, врешті, набравшись духу, Макс написав їй у месенджер: «Якщо ще не пізно, купіть мені квиток також. І кинь номер картки, я перекажу кеш». Це була втеча, Макс розумів це. Що ж, значить, все подальше життя він так і проведе із цим клеймом — клеймом малодушного боягуза і зрадника.
Аліса озвалася майже зразу, розрядившись задоволеними люциферичними смайликами червоних рогатих пичок.
«В нашому вагоні більше місць немає. Є ще одне в сусідньому купе. Це буде дорого».
«Бери, що є. За грошима не стане», — відписав він, криво посміхаючись.
Макс відчув дивне задоволення, пересилаючи Алісі гроші на картку. Після розмови з Білицькою в ньому застигло відчуття контузії, і на тлі цього потрясіння перспектива мандрівки з незнайомими підлітками раптом здалася десь навіть симпатичною.
«Взяла. Приходь завтра в бар «Нора» на 12.00. Я тебе познайомлю з пацанами. Ок?»
«Домовилися».
Потім Аліса надовго замовкла. Зі змішаними почуттями Макс приготував собі скромну вечерю з позавчорашнього батона і сиру, допив залишки охололого вже нудно-солодкого чаю під цигарку.
— Нє, ну а нє? — спитав він раптом кухню, з її високими тінями, що бігли кудись під стелю. Тарнавському ніхто не відповів. На вулиці, здається, сніг нарешті припинився.
Задовбаний життям письменник виходить на трасу, щоб хіпанути своєю старою задницею
Сніг і справді посеред ночі припинився. Однак під ранок температура піднялася вище нуля, і все місто потонуло в густому, непроглядному тумані, в якому тільки й можна було розібрати, що згасаючі перед світанком ліхтарі й непевні обриси рекламних щитів та сусідніх висоток. Скрізь було чутно, як голосно скрапує по бляшаних підвіконнях тала вода. Рухатися у такому тумані по вулицях, засипаних снігом, вдавалося, орієнтуючись здебільшого на чорні клапті землі поверх місць, де проходили підземні теплотраси.
У густій молочній імлі Тарнавський повільно брів через по-п’ятничному ожвавлений Поділ, переповнений автівками, що сліпили очі увімкненими протитуманними фарами. Він човгав розкислою сніговою квашею під ногами кудись у бік Набережно-Хрещатицької, куди вів навігатор на мобільному, залишаючи позаду няшні райончики з теплими, заповненими відвідувачами ресторанчиками, провадячи Макса в малолюдні квартали, що вже впритул сусідували з негостинною промзоною, розтягнутою вздовж Набережно-Лугової, з її велетенськими, скраденими туманом обрисами фабричних будівель, з нескінченними рядами СТО і автомийок, з обписаними графіті бетонними парканами, що ледве проглядалися у щільній сірій мряці.