У барі «Нора» о дванадцятій дня, не рахуючи бармена, був лише один відвідувач. Бар щойно відчинився, і самотній відвідувач у темних, надійно пропахлих потом і сигаретним димом глибинах бару сидів за шинквасом з келихом пива — молодий хлопець з довгими, зібраними в пучок дредами, дрібним, трішки наче як скошеним підборіддям і в окулярах. На хлопцеві була зачовгана шкіряна куртка, поверх якої на спину звисав каптур теплої «кенгурушки».
Макс присів біля хлопця, оцінююче окинув молодика поглядом і взявся вивчати меню. Хлопець, у напівтемряві упіймавши на собі погляд Тарнавського, прикрив обличчя долонею, як у шпигунських фільмах, щоб його не випасали іноземні агенти, і з-під долоні обережно позирав на Тарнавського.
— Що в них тут є безалкогольного? — спитав Макс уголос, не то у хлопця, не то сам у себе. Грав негучно якийсь блюз. Позаду нього на голій цегляній стіні, фарбованій начорно, мигав синім і червоним неоновий напис «NORA», кидаючи кольорові рефлекси на майже позбавлене вторинних сексуальних ознак обличчя дредастого.
— Бери морс, мужик, — загиготів хлопець, по-гороб’ячому втягуючи шию в куртку.
Тарнавський глянув на хлопця, а потім знову в меню.
— Капучино з молоком, будь ласка, — він із легкою огидою відклав меню і поглянув запитально на бармена.
— Правильно, — погодився дредастий, хоча його й не питали. — Більше рок-н-ролу.
Бармен у фартусі (такий же молодий, як і Максів сусід) мовчки повернувся до блискучого кавового автомата, і вже за секунду під його руками щось задеренчало, зашипіло парою і забулькотіло.
— Важко після вчорашнього? — спитав Макс у дредастого, розвернувшись упівоберта, раз уже тому так кортіло поспілкуватися.
— Не питай. Їбошили до третьої ночі, а потім до п’ятої ще бухали з пацанами. І дівчатами, ясна річ. Ми ж інтєлігєнтні.
— Граєш у групі?
— Так, увлєкаюсь, — гигикнув дредастий і знову жадібно припав до пива. — Нічого серйозного. Рок-н-рольчик. Хотілося б, конєшно, чогось більш гардкорного. Але в друзяк басист захворів, попросили підмінити.
— Що за група?
— «Придурки». Може, чув таку? «The Morons», — копіюючи акцент диктора «Бі-Бі-Сі», зі стриманим апломбом промовив дредастий і зловісно витріщився на нього.
— Здивований, що їх ще взагалі хтось знає, крім мене, — підняв брови Макс. — Я відучора їх фанат. Заочно.
— Придурок — це, за шкалою інтелекту, трохи краще за імбецила і вдвічі краще за повного ідіота, — пояснив дред, відставивши зловісний погляд і поправивши на носі окуляри, що зблиснули тьмяним світлом підсвічених полиць з алкоголем.
— Скромні діти. Мені нравляться. Даже репетицій нам не понадобилося, так як грають вони все в ля-мінорі, правда, ету музикальну тайну їм ще тільки предстоїть узнати одного дня.
Рибка пирснув сміхом з власного жарту.
— Я їх, правда, трохи опасаюся, коли вони вип’ють, — тоном, що вселяє довіру, додав він.
— У мене з ними зараз зустріч має бути.
— О, — дредастий здивовано підняв брови і все його дрібне, втомлене вчорашнім буханням і їбошенням допізна обличчя перемінилося і засяяло: — Так ти той пісатєль, що Аліса хотіла уламати поїхати з ними?
Дредастий знову малоприємно загиготів, пускаючи слину.
— Макс Тарнавський.
— Рибка Поньо, — протягнув йому худеньку і суху, як у горобчика, руку, дредастий.
— Обалдіти як екстравагантно, — промовив байдуже Макс, випроставши плечі та сівши на табуреті за шинквасом рівніше. Бармен поставив перед ним капучино з пінкою. — Я думав, Рибка Поньо — це вона?
— Була вона, став він, — загиготів дредастий.
— Ось кориця, — бармен підсунув Тарнавському баночку з прянощами і горнятко із запакованими у паперові стіки цукрами.
— Ні, дякую, — скривився Макс. — То ти знаєш Алісу?
— Ще б її не знати, — гигикнув Рибка Поньо і сміливим ковтком майже осушив свій келих. — Так ти, значить, вирішив тряхнути своєю старчєскою жопою і вийти на трасу?
Макс, стримуючи роздратування, виклав перед собою на шинквас пачку цигарок і дістав одну.