— Вона в мене не така ще й старчєска.
— А яка? Ще ого-го? — пирхнув Рибка, беручи і собі одну сигарету. — Нормальні серйозні мужики в твоєму віці або двігаються «чорним», або сидять на «синьці» і рубають бабло в дорогих журналах. Або викидуються з вікна, як Жиль Дельоз. Або переходять з першого і другого до третього.
— Сорян, я все це вже перепробував, — відчуваючи наростаючу втому від співрозмовника, озвався Макс і підкурив сигарету. — Крім останнього.
— У тебе ще є час все обдумати... — поглянув на нього поверх окулярів Рибка. Свою сигарету він підкурювати не спішив і заклав її за вухо. — Так ти абстинент?
— В процесі самовизначення.
— І шо, хочеш хіпанути, щоб уточнити координати? Спробуй поміняти гендер. Кажуть, помагає...
Макс, відчуваючи, як втрачає терпець, розвернувся до Рибки, виклавши лікоть на стійку, і глянув на того згори вниз.
— Хочу написати охуєнний роман про життя сучасних молодих людей, ввійти в історію як геній української і світової літератури і заробити дохуя бабла.
— Нормальна тема, — погодився несподівано Рибка Поньо, знову втягнувши голову в плечі і, можливо, вперше з моменту їх зустрічі не знаючи, що б сказати такого дошкульного. Допив пиво та втер губи від піни. — А от, кстаті, наша королєва. Перша леді української контркультури...
— Привіт, Жора! — з дверей, що, прочинившись, впустили трохи денного світла і свіжого повітря, прокричала Аліса. Вона легко, ніби була тут сто разів, збігла по східцях у бар, на ходу знімаючи з шиї шалика і розставляючи руки для обіймів.
— Привіт, мала, — недбало привітався Рибка, розвернувшись до Аліси на табуреті, поки та обіймала і розціловувала цього чудила.
— Зря ти мені вчора не дала, кстаті, — з докором, сам смакуючи свої слова, додав він. — Для цього були всі благоприємні обстоятєльства.
— Знайшов дурних, — озвалась Аліса зневажливо, всідаючись біля Макса і стягуючи з голови важку шапку з помпоном. Щоки її пашіли свіжим рум’янцем. — Мені американо.
Бариста кивнув і знову повернувся до них спиною. Ще раз зафиркав, глушачи звуки блюзу і гудіння холодильника, кавовий автомат.
— Мала, не стримуйся, випий собі, — зміїно вигнувшись з-за Тарнавського, порадив Жора-Рибка Поньо.
— Ви вже знайомі? — спитала Аліса у Тарнавського і, мовби між іншим, дістаючи сигарети, нахилилася і швидко поцілувала Макса у щоку. — Привіт.
— Наполовину, — сказав Тарнавський, затягуючись сигаретою. — Я думав, це Рибка Поньо з мультфільмів Міядзакі.
— Це Жора з Воскрєсєнки. Геніальний басист. У нас захворів Андрюха, вчора чуть концерт не зірвався. Якби не я, взагалі весь тур би... провалився крізь землю.
«Провалився крізь землю». Тарнавський, ледь посміхнувшись, гмикнув. На душі почало робитися тепло і якось щемко, наче йому знову стало теж сімнадцять, і він висловлюється різними книжковими виразами типу «провалитися крізь землю» або (скоріше) «хай же йому грець» і, курячи свій перший «Житан», від якого кашель потім гірший, ніж від водорослевих японських папіросів-сан (пливи, пливи, недопалок, повільно вниз по канаві до самого океану), уявляє себе героєм прози Кортасара, виліпленим зі слів, запозичених у журналі «Всесвіт».
— Класно вчора смалили, — сказав Жорж.
— Жора погодився поїхати з нами в тур, — пояснила Аліса, повернувшись до Макса із незапаленою сигаретою, і він підніс їй вогню.
— То це ваш новий басист? — спитав Тарнавський. — Рибка Поньо?
— Прикинь? — усміхнувся Жорж, покосившись на нього. — Ето судьба.
Тарнавський ковтнув гіркого капучино. Офігенно, Максе. Десять днів із компанією малоліток. Втім, Жорж виглядав старшим за Алісу мінімум років на десять.
— Так що все в силі, — провадила далі Аліса. — Зараз прийде решта пацанів. Я їм всім дзвонила, вони ще відсипаються після вчорашнього. Завтра у нас перший концерт у Чернівцях.
— Ти типу їх менеджерка?
— Я їх агентка, — з гордістю в голосі відповіла та.
Двері в «Нору» відчинилися знову, впускаючи ще трохи холоду й сирості з вулиці, і в бар ввалилося кілька хлопців, з вигляду геть зовсім школярі.
— Хеллоу, народ! — зіскочивши з високого табурета, кинулася їм назустріч Аліса. — Дивіться, це Макс Тарнавський! Він їде з нами!
Хлопці — їх було троє, і вони по черзі обійняли Алісу — без особливого ентузіазму, невиспано мружачись, зміряли Тарнавського поглядами.
— Бляха, мені би щось пожерти, я навіть не встиг нічого закинути, — сказав один, високий і тілистий. В голосі його не чулося жодного трепету перед великим Максом Тарнавським. Та й навряд чи він знав достеменно, хто це.