— У нас буде тур по жопах України? — поцікавився зі свого кута Жорж, звабливо поворушивши бровами в бік Макса, напевне, нагадуючи тому пророкування про гітарний гриф і анус.
— Можна, я гляну? — спитав Тарнавський, і Аліса простягнула йому розгорнутий щоденник.
— Читай вголос, — порадив Рибка, і Макс, змірявши усміхнену пику дредастого важким поглядом, зачитав:
— «Чернівці, Кам’янець-Подільський, Хмельницький, Вінниця, Умань, Кривий Ріг, Запоріжжя, Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь».
Макс зробив паузу, здивовано піднявши брови.
— Ми це все маємо об’їхати за десять днів?
— В Маріуполі останній концерт перед Новим роком, двадцять дев’ятого. Тридцятого ми в Києві і тридцять першого відтяг з повними кишенями бабок тут, у «Норі», — відповіла впевнено Аліса. Вона огледіла всіх, намагаючись вселити в хлопців ентузіазм. Але ті були надто вбитими, аби якось відреагувати на її слова.
— Реалістичне планування, — підкинув дрівець, шкірячись, Жора.
Бармен, демонструючи нічим не підстраховані чудеса еквілібристики, приніс на одній таці їхні яєчні й тости. Попри повну відсутність грошей, хлопці, сором’язливо уникаючи поглядів у бік Тарнавського, замовили собі ще по пиву. З появою їдла за столом запала мовчанка, було чутно лиш подзенькування виделок і хрумтіння підсмажених хлібців. Макс, окинувши поглядом ще раз усіх «Придурків», теж узявся до ланчу. Тихо співала якась давно забута, чи, може, якась нова хрипкоголоса легенда блюзу. Нарешті, коли з трапезою було закінчено (а це сталося за лічені хвилини), атмосфера в колі трішки розрядилася.
— Так а що ти будеш робити з нами? — спитав тихим, м’яким голосом юний гоббіт Довгий. Запитання було по суті, і решта «Придурків» теж підняли на Макса очі. Тарнавський, не перестаючи жувати грінку з яєчнею, знизав плечима.
— Не знаю. Буду збирати матеріал на нову книжку.
Раптом він відчув, як під столом Аліса боляче копнула його в ногу. Вона заклала волосся за вухо і сказала, звертаючись до хлопців, упевнено й навіть дещо зверхньо:
— Він напише офігенний лонґрід про наш тур для крутого київського пабліку. В старих традиціях, типу Гантера Томпсона. Ґонзо-журналістика, січеш, Довгий?
— Та? — усміхнувся довірливо Довгий, глянувши на Макса. — А для якого саме журналу, якщо не секрет?
Тарнавський знову припинив жувати і знизав плечима.
— Я ще не знаю. У мене є кілька варіантів. Може, «Максім» чи «Плейбой»... Не знаю, може, навіть у «Воґ»...
— «Воґ»? — тепер уже підняв очі й наморщив прищаве чоло Хесус. Він стурбовано поглянув на решту членів команди.
Макс, важко проковтнувши те, що так довго жував, зрозумів: споров дурню.
— Та ну, «Воґ» це відстій, — сказала, кинувши Тарнавському багатозначний погляд, Аліса.
— Ну так, «Воґ» — це у крайньому разі, — виправив сам себе Макс, втираючи рота серветкою. — Не наша аудиторія. Тільки якщо в усіх інших місцях зарубають. Але, я думаю, штук десять видань хоч зараз готові припаркувати нашу історію в себе.
— Ого, реально? — здивувався ще більш радісно Довгий.
— Жиль Дельоз, — кивнувши своїм збитим підборіддям, промовив чарівне стоп-слово, яке знали тільки вони удвох із Жоржем, Рибка Поньо, виразно, з цікавістю дивлячись на нього крізь свої окуляри. Між Алісою і Рибкою Макс відчув себе, мов на важливій співбесіді, де він раз за разом лажав, але мав при тому двох таємних помічників. Можливо, це й справді була співбесіда? На предмет того, чи можна впустити Тарнавського в ексклюзивний клуб «Придурків». Клуб, у якому, як ходять чутки, роздають пігулки безсмертя і вічної літературної молодості.
— Якщо чесно, то я читав твою першу книжку, про школярів, які теракт зробили. Досить круто, — озвався Довгий приязно. Жодних таємних сигналів з боку Аліси чи Жоржа він, схоже, не помічав.
— Дякую, — витиснув Макс і Аліса попереджувально, грізно зиркнула на нього.
Потім «Придурки», вже без участі Макса, довго сперечалися про те, хто повинен буде заїхати на репетиційну базу, запакувати і привезти все обладнання, давши змогу Тарнавському просто мовчки пити каву, курити сигарети і придивлятися до їх юних облич та прислухатися до пожвавілої після сніданку розмови. Потяг відходив о сьомій вечора, і мандрівка в Чернівці мала бути найдовшою в маршруті гурту — всі подальші виступи були в межах кількох годин дороги залізницею чи автобусом, і можна було дозволити собі розкіш ночівлі на зйомних квартирах.
Поки Назік і Довгий напосідали на Алісу за те, що та погано спланувала дорогу (жодної вагомої причини закінчувати їх тур у Маріуполі, окрім тієї, що в Аліси десь там жила бабка, не було), Макс із деяким завмиранням серця нагадав собі, що сьогодні був день захисту дисертації Яніни. Якраз о цій обідній порі все й мало відбутися. Як вона там? Чи відчувала тремор у ногах перед виходом до кафедри? Чи змогла зосередитися на тезах виступу після їхньої сварки — чи, може, навпаки, провела всю ніч у сльозах, п’ючи пустирник і валеріану, щоб заспокоїтися? Ці думки, підстьобувані занадто великою кількістю сигарет, холодом у погано просохлих за ніч і знову промоклих черевиках і адреналіном від передчуття початку поїздки, не задовольнившись однією лиш Яніною, знову лемінгами понеслися до зачарованого урвища етносфери. «Зрадник! Зрадник! Зрадник!» — плигали вони одна за одною вниз у шумку, кипучу безодню. Страшно було й уявити собі масштаб остракізму, якому Тарнавського могла піддати Жанночка, якщо б захотіла поділитися усім тим, що говорилося між ними вчора, із шанованою громадськістю.