«Забий, чувак, — намагався Макс заспокоювати сам себе. — Вона й так вже забула про все, що ви там говорили».
Але щось усередині підказувало, що, мабуть, ні. Не забула. І можливо, на фейсбуку розгорається зараз новий скандал.
А крім того, був іще той зашкварювальний пост Хари, який, мабуть, зараз набирав усе більше ядучих коментарів, що більше людей робили перепост цього вже, певне, легендарного літсрачу. Вірулентність такого хейту була як у еболи. Було ще кілька Максових знайомих, яким добряче поприлітало в ці останні сатанинські місяці, але Тарнавський, правду кажучи, щоразу давав дрейфу і, замість прикрити кого, лиш із обмиранням спостерігав, як народний глас, справедливий і безпощадний, мов саме життя, катрупив репутацію його знайомих видавців та журналістів, яким трапилося заявити щось відмінне від офіційної націонал-патріотичної доктрини, проголошеної радикальною більшістю тієї інтелігентської меншості, до якої Макс був змушений зараховувати й себе.
І все ж таки його випадок навіть на фоні зашкварів колег по цеху здавався Тарнавському особливим. Це він, Тарнавський, мав бути тим, хто би стояв у перших лавах Майдану там, на Грушевського чи на Інститутській. Мав би відбутися як один із його духовних лідерів. Влаштувати там справжній рок-н-рол з коктейлями Молотова. Поєднати бунт політичний із революцією контркультурною, досягти цілющого сплавлення тіла й духу, яке, власне, й робить людину безсмертною, зітканою із небесного матеріалу — непідвладного часові, овіяного невмирущою славою. Адже він — Макс Тарнавський. Він. Тарнавський. Живе уособлення духу спротиву і переворотів. І тут отаке. Публіка здивовано розводить руками. «Ми не розуміємо», — каже публіка. Адже Макс Тарнавський — наш герой. «Ні дня, ні ночі», «Сюзанна», «Речовини»... Хіба це все — не про те, за що ми стояли на Майдані? Чи він, мов Гребенщиков, не «за», і не «проти» — а про інше?
Усе це виглядало вкрай протухло. На весіллі Кадирова Тарнавський, може, пісень не співав і зі Сурковим на пару поетичних батлів не влаштовував. Але щось він, напевне, зробив не так. Принаймні, в цьому була переконана Жанночка і ще кілька тисяч хейтерів на його сторінці у фейсбуку, і Макс, наскільки міг, опирався тому, аби їхня факельно-патріотична сугестія не оволоділа ним. А що ж саме було не так?
Макс і сам не розумів.
— У нас буде весела мандрівка, старий, — вивів його з трансу Рибка Поньо, штурхнувши гострим ліктем під бік і підхрюкнув зі сміху. — І нам, як двом вєлікім лічностям, предстоїть значно лучче узнати одне одного.
— Не сумніваюся, — песимістично озвався Тарнавський, запалюючи чергову сигарету, хоча легені уже саднило від диму. Може, йому справді доведеться дізнатися, нарешті, щось про себе, і це щось зробить його трохи дорослішим?
Мовби розписавшись у неминучості того, що сьогодні ввечері він виїжджає з цією ватагою дітлахів кудись у невідоме, Макс раптом відчув, як певний загадковий архітектурний елемент душі привідкрився в ньому, мов міцно стулене вікно в задушливому вагоні — і крізь нього в сперте повітря купе ввірвалося трішки холодної свіжості давно забутої свободи. Може, ну його нахер, всю цю Жанночку? Нахер весь цей патріотизм? Нахер фальшивий престиж і переклади за кордоном? «Синю софу» на Франкфуртській ярмарці і червону доріжку на «Салон дю Лівр» у Парижі? Може, сука, в натурі стати вовкулакою, перевертнем, яничаром, щоб усі від’їбалися, врешті? Може, з цього й народжується справжній рок-н-рол, а не оце все, що ти там надрочував після школи на безкоштовних сайтах з неприкритими декадентськими верлібрами, роззявленими своєю естетичною незавершеністю хіпстерськими новелами, пронизаними подвійно спереду і ззаду контркультурними наративами протороманними формами, вогкими, та що там, конкретно мокрими від підліткової інфантильної романтики та сентименталізму?