Може, час ставати реальним вовчарою, Максе, гризти по-серйозному, щоби боліло? Кусати до кістки? І якщо треба, то відривати й від себе кавалки плоті, до крові зчісувати тавра, шматувати в лахміття вуха, здираючи з шиї обридлий нашийник загального схвалення? І якщо не тепер стати тим, ким ти сам обираєш бути — то коли ти, врешті, зможеш? Тоді, коли почнеш ходити під себе на суднó? «Останній, найглибший, найвідвертіший і найбільш філософський з романів Макса Тарнавського!» Надиктований під крапельницею. «Як я проїбав усе». І назва чудова, звучна, привертає увагу. Тепер такі книги публікують без купюр. Ще й обкладинку цікаву придумають. Розділ перший. «Сенільна деменція, або Як я зрозумів, що пора». Слава прийде до тебе одночасно з уколами медсестри та лікарняною тацею з картопляним пюре. Може, ну його на’, весь цей ваш йобаний мейнстрим, з війною, миром, смертями і народженнями, усім цим клубком взаємних соціальних порук, мрій про краще суспільство та іншого громадянського ідеалізму, в який ти не віриш ані на грам? Точніше, на жоден з двадцяти одного грама тієї субстанції, яка зникає в тілі, коли живий дух полишає його.
От усе це добре, Максе. Тільки навіщо ж для цього їхати кудись у глушину разом із купкою захмелілих від пива тинейджерів? Чому б не вийти сьогодні ж із заявою на фейсбук, відфрендити (точніше, розфрендити нахер) усіх незгодних — і з чистою совістю надалі займатися вільним, нічим не скаламученим літературним спогляданням а-ля Генрі Девід Торо? «Оболонське озеро, або Життя серед багатоповерхівок». Розділ перший. «Позняки мої, Позняки». Трансценденталізм як він є. Чому б ні?
Макс не знав. І поки що знати не міг і не хотів.
Під кінець засідання клубу «Придурків», коли вже добряче перевалило за полудень і доходила третя, коли все пиво було випито, хліб, не лише тостовий, а й звичайний, нарізний, було з’їдено, а план поїздки проговорено до найменших деталей (які все одно не в’язалися Максові в єдину картину і, навіть на його аматорське око, не посвячене в таїни логістики, що нею займалася Аліса, зяяли великими прогалинами і надміру оптимістичними припущеннями), й коли хлопці вже піднялися з-за столу, заставленого порожніми тарілками, келихами і зіжмаканими серветками, і були готові виходити, Аліса ніби пригадала щось.
— Стривай, — сказала вона, спалахнувши рум’янцем, поки Тарнавський теж вибирався зі свого закутка, добряче нагрітого за останні три години і який не хотілося обмінювати знову на сльоту й туман, і полізла в рюкзак. Як слід пошарудівши там, Аліса дістала невеличкий блокнот ручної роботи і кулькову авторучку.
— На, це тобі, — мовила вона, стараючись не дивитися на Тарнавського. — Нині ж Миколая.
Макс геть забув, що сьогодні, справді, було вісімнадцяте грудня. Оторопіло, не відомо від чого більше — чи від несподіваного подарунка, чи від усвідомлення, що він зовсім випав із часу — Тарнавський узяв до рук блокнот і став його розглядати.
— Це одна моя подружка робить, із переробленого паперу, — знічено, все ще не знаходячи в собі сил поглянути на Макса, пояснила Аліса, накидаючи на плечі шубу. Коли ж вона вдягнула ще й беретку, краса паризької кокетки знову спалахнула на Алісиному дитячому личку — крихітний гострий носик, тонкі, мов підведені пензликом брови, м’яка, несподівано доросла за своєю глибиною усмішка.
Тарнавський погортав чистий блокнот. Папір був грубим, ворсистим, із помітними, впресованими в нього скалками.
— Дякую, — сказав, нарешті, він, водячи по розкритому записникові долонею і намагаючись краще відчути його фактуру. Аліса з цікавістю, тепер уже сміливіше, подивилася на Макса. На її обличчі спалахнула обережна усмішка.
— Ти повинен записувати в ньому під час нашої поїздки всяку нерозбірливу загадкову муть, — сказала Аліса.
— Навіщо?
— Так радив Керуак. Такий рецепт творчості. Підпиши його, щоб тобі повернули, якщо ти загубиш.
Тарнавський посміхнувся і, схилившись над столом, де ще стояли всипані крихтами й закидані зіжмаканими серветками тарілки з-під яєчні (бармен тут був явно неквапливим хлопцем), написав: «Макс Тарнавський, безпонтовий лузер. Повернути за винагороду».
— Ну всьо, покеда, — махнула рукою Аліса і знову, як і решту «Придурків», поцілувала його в щоку. — На вокзалі біля входу о шостій.
— Залізно, — озвався Тарнавський і посміхнувся, спостерігаючи, як по одному, підіймаючись східцями з підвального приміщення бару, виходять на холод і туман, що вже робився сірим від ранніх сутінків, члени гурту «The Morons». Можливо, Максове свято Миколая виявиться, все ж, не найгіршим. Тарнавський повільно, задумливо сховав блокнота й авторучку у внутрішню кишеню пальта і, подякувавши бармену, що сидів без діла десь за шинквасом, теж, слідом за Рибкою Поньо (той поглядом, наче пастуший пес, пильнував, аби Макс часом не відірвався від стада), вийшов із «Нори».