Перед від’їздом Тарнавський вирішив придбати собі ще кілька корисних речей — як-от пару теплих шкарпет.
— І ще ось це, будь ласка, — попрохав Макс у продавчині в переході на Контрактовій, роздивляючись себе у дзеркалі з теплим фетровим капелюхом на голові. Тарнавський одягнув під капелюха, діставши з-за пазухи, свої чарівні гіппівські окуляри і зробив на смартфон селфі. Як на божевільного письменника, розчавленого безнадією, він дивився цілком нічого: трішки екстравагантний, нотка ретро, нотка класичного джазового віскі-стилю п’ятдесятих. Алісі сподобається. Макс скинув їй фото у месенджер і вона майже одразу відповіла лаконічним: «Норм. Піде». На цю мандрівку Тарнавському потрібна була певна машкара, аби виглядати серед «Придурків» своїм.
А ти впевнений, Максе, що взагалі зможеш повернутися з цієї поїздки? Без цілі, без орієнтиру, без очікуваного результату?
Відповідей у нього на ці, як і на багато інших запитань, не було — лише тривожний вогонь у паху і грудях, який міг означати все, що завгодно: кохання, успіх, провал, катастрофу, натхнення, свободу, безнадію. Вогонь цей означав напевне лиш одне: попереду Макса чекало життя, а деталі вже не мали значення. Із цими думками Тарнавський у незвично медитативній тиші, що раптом вигулькнула, мовби у відповідь на його покірність долі, поїхав до себе на Позняки збирати саквояж.
Дорога починається
Саме в такому вигляді — зі справжнім саквояжем, у чорному пальті а-ля Марлон Брандо, в капелюсі та кольорових окулярах, аби справити враження на «Придурків» і трішки звеселити їх, Тарнавський, нехтуючи здивованими поглядами з натовпу, вийшов з будівлі метро на площу перед Центральним вокзалом. Почуваючи себе трохи дурнувато (як-не-як, Макс уже років із п’ять не мав би носити на людях подібного маскараду, а крім того, Макса могли впізнати читачі: що іноді ще траплялося з ним), Тарнавський дійшов до головного входу на вокзал, однак, замість груди апаратури і підсилювачів, чи що там збиралися везти його супутники, застав лише п’яного в дим, розхристаного дредастого Жоржа.
— Йо-хо-хо! — вигукнув Рибка Поньо, побачивши Макса. Вигляд у Жоржа був прежахливий — сорочка некрасиво вивалилася з-під куртки, ґудзики наполовину розстібнуті. Рибка був п’яний як чіп і стояв на ногах дуже непевно. — Тримай, старий!
Він протягнув Тарнавському пластикову пляшку з-під «Моршинської», в якій хлюпотіло щось темне, бордове, що навряд чи було компотом.
— Бухни собі! Це друзяки із Мукачево передали, — похитуючись і зазираючи Тарнавському в очі поверх своїх замацаних окулярів, спробував переконати Рибка. Біля його ніг валялися великий чорний футляр, мабуть, що з бас-гітарою, і стара туристична торбина, з якою ходив у гори ще, мабуть, Рибчин батько.
— Я за тверезість і культуру, — відказав Тарнавський холодно, скидаючи свої «магічні» окуляри. — Де решта?
Від Рибки відгонило спиртом. Зсутулившись, зігнувшись, наче знак запитання, Жора огледів геть нетверезим поглядом Вокзальну площу, ніби шукаючи поглядом решту «Придурків». Над містом уже запала темрява, і туман брудним клоччям висів над тепло підсвіченим зеленим дахом Макдональдса з одного флангу, і холодно підсвіченими ресторанами з іншого флангу. Посередині, у фіолетовій млі, виднілися далекі обриси висоток привокзальних районів. Підсвічений білим неоном годинник над входом у вокзал показував, що було вже кілька хвилин по шостій.
— Вони всі зникли, — якось дуже щиро і переконливо сказав Рибка, розвівши руками. — Я думаю, ми просто перенеслися з тобою в іншу всєлєнную, і тут вже немає ні Аліси, ні Довгого, це всєлєнная без «Придурків». Але є дорога, старий, і нам треба цю дорогу проїхать.
Макс відчув втому і роздратування від камлаючого, пропахлого винними випарами Рибки.
— Ясно, — сказав Тарнавський і дістав смартфон, щоб набрати Алісу. — Алло, де ви? Запізнюєтеся? Добре, ми вас чекаємо при вході.
— От бачиш, — сказав Рибка неголосно, резонерськи, як один тверезий і розумний співрозмовник до іншого, і приклався знову до пляшки. — Нельзя вірить маленьким дівчаткам. Вони погані організаторки. Вони заведуть тебе в халепу. І мене також, я вже це предчувствую.