Рибка озирнувся і, побачивши вдалині патруль поліції, тут же сховав пляшку за пазуху, під сорочку. Двоє поліціянтів пройшли в кількох метрах від них, і Рибка, мовби сидячи у засаді, провів їх каламутним поглядом.
— Такі вєщі треба ховати від стороннього ока, — пояснив Жора, знову діставши з-під куртки пляшку. — Треба пильнувать, щоб нас не випасли мусорá. Дуже не люблю, коли тебе луплять по почках.
— Сховай краще взагалі, — гиркнув на нього Тарнавський, стріляючи очима направо і наліво й відчуваючи, як починає напружуватися. Миттю пригадався вже забутий, сухий присмак адреналіну, що в юності вічно стояв у роті, коли вони разом із не в міру сміливими й розігрітими «Альмінською долиною» друзями починали вдаватися посеред вулиці до різних ескапад, випробовуючи терплячість перехожих. Рибка починав не на жарт напрягати.
— Ладно, я прислухаюсь до тебе, бо ти опитна людина, — сказав раптом Жора примирливим тоном. — Тут іще один глоток остався.
Поки розхристаний хлопець робив ще один героїчний затяжний ковток, спорожнюючи пляшку, Макс озирався, аби заздалегідь угледіти наближення патруля.
— Ваші документи, — почув Тарнавський раптом зі спини і здригнувся від несподіванки. За ними стояли дві кремезні постаті в чорних шапках зі срібними зірками і таких же чорних куртках із поліцейськими нашивками. — Пройдемо у відділ.
— У нас поїзд, — спробував зупинити поліцію Макс, відчуваючи, як по ногах розпливається (слава Богу, не стікає) гаряча хвиля чергової порції гормонів стресу.
— Бери його, — сказав один поліцейський до іншого, і Макса разом із Рибкою («Ей, панове, бас-гітару мою не забудьте!») під руки, мов злочинців, під байдуже-осудливими поглядами людей, що квапливо тягли свої сумки і валізи, повели у чергову частину всередині вокзалу. Слава Богу, ганебна хода тривала недовго — відділок виявився буквально за рогом.
«О Господи, — встиг лиш подумати Тарнавський. — Тільки б у цього ідіота не було при собі ніякої наркоти». По незворушному, сповненому гідності обличчю Рибки, який, задерши носа, намагався щось розгледіти крізь миттю запітнілі окуляри, було зрозуміло, що Жора до таких процедур звиклий. Обмираючи всередині, Тарнавський панічно став пригадувати історії про те, як під час обшуку мусори іноді підкидують тобі в сумку якесь западло і потім шантажують на бабки, або навіть гірше. Про «навіть гірше» Макс боявся й подумати.
У яскраво освітленому, з блідими бірюзовими стінами відділку, де на своїх побратимів чекав ще один правоохоронець, із меблів було лиш кілька столів і пара зачовганих лав. Один поліцейський зайнявся Рибкою, а інший — Максом. Їх розвели по різних кімнатах.
— Твій знайомий? — спитав коп, промацуючи Тарнавського вздовж рукавів пальта. Інший, натягнувши чорні гумові рукавички, діставав із Максової сумки дорожні речі. У Тарнавського занило в грудях. Чорт. Він панічно намагався пригадати, що потрібно робити в таких випадках, але згадувалися лише ситуації з фільмів, коли герої заявляли про своє право на адвоката. Здається, при обшуку потрібен був понятий, але точно Макс не був певен. Та й ситуація загалом настільки виморозила усі думки зсередини, наче перші холоди ще квітучу галявину, що Тарнавського повністю паралізувало. Що робити, якщо зараз йому скажуть, що в нього в сумці знайшли гранату, або марихуану, або героїн? З усіх знайомих, напевне, лише Жанночка могла б підняти належний шухер, але Жанночка, упс, тепер по інший бік етносфери. На секунду Максові здалося, що то прийшла розплата за зраду батьківщини. «Зберися, шмаркля».
— Я відомий письменник, — сказав раптом Тарнавський патрульному досить грізно. Максів голос зазвучав несподівано рівно і сильно, так, наче говорив не він, а хтось дорослий і впевнений. — Максим Тарнавський. Їду з молодою групою в турне.
— Немає нічого, — сказав коп, котрий перевіряв їхні речі. Останнє, що він обмацав, був капелюх Тарнавського.
— Письменник? — з легким здивуванням перепитав патрульний, який обшуковував його. У своїй розвідці він дійшов уже до ніг. — Роззуйтеся.
— Можете глянути у Вікіпедію, — сказав Макс, скидаючи черевики. — У нас тур. Їду з молодою групою в турне.
Його черевики теж було піддано скрупульозному аналізу.
— Шо, вірші пишеш? — спитав коп, який щойно оглядав речі Тарнавського, а тепер сів за комп’ютер і, тримаючи в руках його паспорт, не відривав погляду від сяючого монітора. Перший коп, облишивши врешті Максові черевики, вийшов з кімнати, даючи своєму товаришеві можливість поговорити про літературу. — Можете обуватись.