— Прозу. У нас зараз поїзд, нам треба встигнути на завтра на виступ у Чернівці.
Задзвонив смартфон. Це була Аліса. Макс, не чекаючи дозволу копа, взяв зі стола гаджет:
— Ми у відділку, Алісо. Ідіть на платформу, ми зараз там будемо, — його голос звучав рівно і спокійно. Сповнений раптового самовладання, Макс поклав телефон назад на стіл, виклично поглянувши на копа за комп’ютером.
— Ти, може, і їдеш, — озвався перший коп, що повернувся зі сусідньої кімнати, виразно поглянувши на Макса. — А твого подєльніка ми на троє суток, пожалуй, затримаємо. Перебування в нетверезому стані в публічних місцях, непристойна поведінка.
— Ви не розумієте. В нас рок-гурт, — повторив йому Макс. — Нам потрібен басист.
— Мене то не волнує, — сказав коп і склав руки на грудях. І раптом Макс зрозумів цей багатозначний погляд. Схоже, Тарнавський, ти таки справді зрадив Батьківщину і втратив нюх, раз не впізнав цей погляд зі самого початку. Ну звісно ж, ідіоте! От що значить жити у вежі зі слонової кістки.
Тарнавський дістав гаманця, якого йому повернули разом із документами і якого він встиг уже засунути в кишеню. Макс із тривогою глянув на годинник. До відправлення поїзда залишалося менше ніж п’ятнадцять хвилин.
— Не тут. Підемо у кабінет, — одразу ж зреагував перший коп. Удвох із Максом, залишивши наодинці іншого копа, вони зайшли в наступний, крайній кабінет, ще тісніший, ніж попередній. Там стояли вогнетривка шафа, завалена якимось мотлохом, письмовий стіл і телефон на ньому.
— Шо там? — спитав просто поліцейський, вже дивлячись не на Макса, а на його гаманець.
— Сотня піде?
— Чого, «зєлєні»? — з якоюсь провінційною щирістю здивувався коп, насправді ж іще зовсім молодий хлопець, років на десять точно молодший, от тільки в плечах ширшим, ніж Макс, вийшов. — Малувато буде. Там у нього ми траву найшли...
Макс дістав двісті доларів, стараючись, щоб третю сотку поліцейський не побачив.
— Двісті. Більше не маю.
Поліцейський скептично подивився на купюри.
— Нас троє. Як ми це поділити маємо? — коп склав руки на грудях і спідлоба, вивчаючи, поглянув на Макса. Елементарна ж математика, пісатєль.
— Мені треба ще якісь гроші, щоби повернутися назад! — вигукнув, вже ледь не змолившись, Макс.
— Тихше, ти, — приструнив його коп. — Три сотні, або твій друг залишається з нами.
Хай йому грець. От, нарешті, доречне місце для цих слів. Так, Максе?
Тарнавський дістав із гаманця третю сотню. Коп, роблячи вигляд, що нічого не помічає, тихенько сховав її собі в нагрудну кишеню, а решту запхав у кишеню штанів. Макс вийшов із тісної кімнатки першим, поліцейський, акуратно причиняючи двері, ступив за ним. У кімнатці вже були Рибка і третій коп, котрий обшукував хлопця. Рибка безглуздо усміхався у простір, на плечі у нього бовтався туристичний мішок із пожитками, що могло означати тільки одне — їх затримання завершилося.
— Ну що, хлопці, щасливої дороги, — сказав коп, який сидів за комп’ютером, і скептично подивився на Макса. Простягнув паспорт Максові, а потім Рибці. На обличчі в Рибки заграв вираз перемоги.
— Неореалізм, да? — спитав Поньо змовницьки, трішки погойдуючись.
— Пішли, — не відреагувавши на жарт, сказав Макс і штурхнув його під бік. — П’ять хвилин до поїзда.
— Здоровенькі були! — вигукнув Поньо на прощання і, схопивши свою бас-гітару, гордо вийшов із відділку.
Велика люстра під стелею Центрального вокзалу рівно обдаровувала тьмяним світлом заможних і злидарів, тих, хто щойно приїхали, і тих, які від’їжджали, проводжаючих і зустрічаючих, тих, що вже запізнились і тих, у кого попереду ще кілька безцільних годин очікування. Посеред приміщення вокзалу стояла очеплена загороджувальними стовпцями красуня-ялинка, обвішана неспішно мигаючими гірляндами і великими різнокольоровими коробками подарунків, обв’язаними золотими стрічками. Всередині ці коробки, що відігравали роль ялинкових прикрас, скоріше за все, були порожніми.
— На п’ятому пероні закінчується посадка на поїзд «Київ-Кишинів», — оголосив жіночий голос у репродуктор, і Макс із жахом побачив, як довга хвилинна стрілка зробила невеликий рух і показала, що до відправлення їх потяга залишилося менше ніж три хвилини.
— Побігли! — гукнув він до Рибки. — Давай свою довбану гітару сюди!
На переповнений ескалатор, що підіймав пасажирів на другий поверх, часу вже не залишалося. Тарнавський схопив лакований футляр, обклеєний наліпками, під пахви, і кинувся на сходи. Дзвонив телефон.