— Бєг во ім’я іскусства! — вигукнув Рибка Поньо, але Макс, рвонувши з гітарою і майже взявши вже висоту, раптом посеред сходів озирнувся і побачив, що Рибка стоїть унизу, біля ялинки. На фоні зеленої красуні він здавався зовсім маленьким. Рибка, впіймавши погляд Тарнавського, підняв догори вказівний палець і заперечно похитав ним у повітрі. Він хотів сказати щось важливе. До відправлення поїзда залишалося менш ніж дві хвилини.
— Придурку, поїзд! — крикнув Макс, але зупинився, розуміючи, що бігти вже немає сенсу.
Телефонувала Аліса. До відправлення поїзда залишалася одна хвилина.
— Алло, Алісо, ми підходимо.
— Тарнавський, ми вже виїхали. Все нормально у вас? — голос Аліси у телефоні повідомив цю новину напрочуд буденно.
Секунду Макс стояв, намагаючись зрозуміти, яким чином «Придурки» вже виїхали і чому не зачекали на них на пероні, разом з усім їхнім обладнанням, адже він так старався вчасно принести під пахвою п’яного Рибку.
— Що? — спитав Тарнавський у слухавку, мов у порожнечу. — Ви вже виїхали?
— Ну так, вже п’ять хвилин як, — почувся винуватий голос Аліси. В слухавці і справді чувся стукіт коліс по рейках. Аліса, напевне, стояла зараз десь у сирому, погано освітленому тамбурі, дивилася у темряву крізь запилюжене рудою пилюкою вікно і, попри загрозу штрафу, курила сигарету, суворо хмурячи брови.
Макс проковтнув весь свій повчальний речитатив на тему того, чому «Придурки» їх не зачекали. Промова вже не мала жодного сенсу.
— Я наберу тебе через пару хвилин.
Тарнавський збив виклик і повільно осів на сходи, все ще притискаючи до себе Рибчину бас-гітару. У нього щойно забрали майже всі гроші. Він спробував врятувати тур цієї довбаної компанії школярів тим, що витяг із цюпи їх бас-гітариста, а тепер поїзд, в який він мав сісти, від’їхав, не дочекавшись на нього. «Чи не означає це, Максе, що ти став не на той трек, сів не на той трамвай, який буде й далі везти тебе в бік дедалі більш наростаючого дисонансу між твоїм внутрішнім життям і реальністю, аж поки щось одне з них не лусне, і навряд чи це буде реальність?»
Повільно підіймаючись сходами, підійшов Рибка. Він важко сів.
— Пішов уже поїзд? — співчутливо спитав Жора.
— Пішов, — кивнув Макс, не дивлячись на Рибку.
— Маєш шо закурити?
Тарнавський промовчав.
— Жаль, — промовив Рибка. — Після такого закурити б. Добре, кстаті, що вони не знайшли у мене заначку трави.
— У тебе була трава?! — спитав Макс, не дивлячись на Рибку і стримуючи гнів у голосі.
— Я завжди кажу, що саме безопасне мєсто для плана ето труси. Так шо можемо поїхати до мене в гуртягу, взяти ще вінчіка і як слід накуритися. Як тобі така ідея, старий?
Макс не стримався і, як був сидячи, з усієї сили зарядив Рибці кулаком у вилицю. Рибка, розмахуючи руками, повалився на сходи.
— «Порхай, как бабочка, жаль, как пчєла», — озвався Жора із задоволенням, лежачи на сходах і тримаючись долонею за обличчя. Макс піднявся і став над Рибкою, що, розпластавшись, дивився кудись на пишну люстру під стелею вокзалу, просто над ялинкою. Повз них проходили люди, з обережною цікавістю кидаючи на дивну пару погляди. Оголошували прибуття чергового поїзда на восьму колію.
— Ти в порядку? Вибач, не витримав. Давай допоможу.
Рибка простяг руку, щоб Макс підняв його. Тарнавський, нахилившись, простягнув хлопцеві долоню, і тієї ж миті Рибка несподівано, з усієї сили зарядив йому ногою по яйцях. Макс відчув, як світ перед очима на кілька секунд почорнів, розцвівши потойбічними червоними маками, наче стара кіноплівка, що горить просто на лампі прожектора, потім червоно-чорні маки стали жовто-зеленими, як вечір після абсенту в Парижі, з особливим дзвоном (по кому подзвін?), і, нарешті, йому повернулася можливість дихати.
— Твою ж мать! — просипів Тарнавський, відчуваючи, як капелюх сповзає з голови на носа.
Рибка, сівши на сходи поруч і обтрусивши руки, сказав повчально:
— Нікогда не довєряй п’яним бас-гітаристам. Дуже опасні люди.
На очі навернулися сльози. Сльози досади. Знову дзвонив телефон. Макс потихеньку піднявся, і, поправивши капелюха та взявши в руки саквояж, почав обережно, поволі спускатися сходами. Рибка лишився сидіти на тому ж місці, де й сидів, зі своєю гітарою і клунком.
Давай, Максе. Дуй додому. До свого ноутбука. До свого улюбленого горнятка з кавою. Може, ти напишеш сьогодні початок великого роману. Про те, як одного разу ти вирушив із підлітками в тур, але копи забрали у тебе всі бабки, а п’яний бас-гітарист зарядив тобі в яйця. Закрути довкола цього філософію. Сторінок так на п’ятсот. Так, щоб, урешті, було ясно, який ти достоєвський, який ти камю, який ти, не знаю, український сартр і київський кобо абе з битими тестикулами. Екзистенційна драма. Макс Тарнавський. «Яєшня самотності». Або ні. «Небо над яйцями». Теж ні, замало комерції. Просто «Опухлість». Точно. Якраз про тебе. І накладом у п’ятсот примірників, у дорогій палітурці, щоб читали лише достойні — такі ж мудаки, як і ти, яких копнули свого часу в яйця, і які після цього різко зацікавилися екзистенціалізмом і медитацією.