Тарнавський зупинився, не дійшовши до кінця сходів. Знову дзвонив телефон, Аліса, і він знову збив виклик. Люди з чемоданами снували повз них, наче вони з Рибкою були привидами. Або наче привидом був він сам.
Макс озирнувся. Рибка Поньо сидів одиноко на сходах, обнявши свою гітару в футлярі, і задумливо дивився поверх голів натовпу кудись на люстру і на ялинку, так, наче бачив там ангелів.
— Жора! — гукнув Макс, і Рибка нехотячи відірвав свій погляд від херувимів під стелею. — У мене є сигарети. Покуримо?
На Вокзальній площі, охопленій туманами, все так само липко висіло ошмаття білої мряки, що сідало на обличчя водяним порохом із запахом чи то дизельних вихлопів, якими затягувало зі сторони колій, чи то мазуту, яким були промаслені чорні набряклі шпали, що ними міг бути вмощений шлях кудись у бік тропіка Рака, а може, і тропіка Козерога, але, схоже, вже не сьогодні. Тарнавський, задумливо споглядаючи нічний київський пейзаж і ковзаючи очима по безглуздих освітлених зупинках маршруток, де раз за разом проштовхувався у автомобільній тісняві жовтий громадський транспорт, завантажував у себе натовп і від’їжджав у столичну далечінь, на кіоски, автомобільні затори і на людей, симпатичних і відразливих, доглянутих, з укладкою, і вкритих паршею та коростою, видихав дим, стоячи поруч зі зсутуленим Рибкою, чий весь вигляд виражав розкаяння — пониклі плечі, несміливість і якась навіть заламаність, готовність до ще більших випробувань — але ця розкаяність стосувалася геть не Тарнавського, і його це трохи зачіпало. Рибчина розкаяність стосувалася всього акваріуму буття, в якому Макс для Рибки був, здається, лише одним із глядачів за склом, не більш важливим за всю цю велетенську декорацію, наповнену копами, хіпаблудами, вільними музикантами та іншими персонажами. Тарнавського зачіпала така байдужість до його персони, але вже не викликала бажання стукнути Рибку ще раз. Макс раптом із силою, яка притаманна ранковому малоприємному пробудженню, усвідомив, що він добратися до Рибки не зможе, хай би як його збирався гамселити. На дрібному обличчі Жори, схожого як не на некрасиву тітку з базару, то на дурника при церкві, що так і не став чоловіком, гематома під оком здавалася завбільшки з усю Київську область, але він її мовби й не помічав.
— У нас біля гуртожитку єсть женщіна одна, дуже соврємєнних взглядів, тьотя Клава, — сказав задумливо Рибка, ніби міркував уголос, дивлячись у ту ж саму екзистенційну млу, що й Тарнавський. — Год під шістдесят буде. Мінєт за двадцятку дєлає. Тобі понравиться. Даже, возможно, наведе на опрєдєльонні творчі размишлєнія про брєнность битія.
— А як же вино і накуритись? — перепитав Тарнавський, зловивши себе на тому, що навіть пропозиція поїхати десь на гуртожитки в пошуках міфічної тьоті Клави зараз уже не видається аж чимось занадто ірреальним. Аромат тютюнового диму, змішуючись із відпрацьованими газами, туманом і привокзальними міазмами, заспокоював.
— Це «олл інклюзів», — розплився в посмішці Рибка, і Тарнавський зрозумів, що хлопець у такий спосіб намагається вибачитися перед ним.
Наступний поїзд на Чернівці мав бути щойно о другій ночі, але Макс не був певен, чи ці вільні шість годин не приведуть до нових можливих ескапад Рибки. Він швидко прогортав на смартфоні сторінку з рейсами на Чернівці. Чомусь Тарнавському раптом стало життєво важливо доставити Рибку до решти «Придурків», щоб їх концерт обов’язково відбувся, і, головне, самому долучитися до них — до Довгого, Назіка, Хесуса і, головне, до Аліси, і якщо Макс зараз випаде з цього ритму, йому, може, й справді буде краще спокійно повернутися додому і зробити вигляд, буцім нічого не трапилося. Хіба ж мало дурниць роблять люди?
— Треба їхати на перехоплення, — мовив, врешті, Тарнавський. — У них наступна зупинка буде у Фастові. Машиною це гривень сімсот-вісімсот буде.
— Ти ненормальний, — сказав Рибка без осуду. Навпаки, навіть із деякою повагою. — Лучче вже тогда вийти на трасу.
— Не встигнемо. Зачекай тут, зараз я домовлюся про все.
Через десять хвилин машина, що мала відвезти їх у Фастів, вся мовби запотіла від дрібок вологи, які висіли в променях фар, уже підкотила під головний вхід Центрального вокзалу. Під шум автомобільних клаксонів і далеке відлуння голосів, що оголошували прибуття нових поїздів, вони з Рибкою закинули свої речі в багажник і, розмістившись у темному прокуреному салоні, поступово вирулили із забитого автомобілями району вокзалу на оранжево-жовтий, наче солона карамель, сяючий ліхтарями проспект Перемоги, яким рушили на виїзд із Києва.