— Вимкніть, будь ласка, музику, — попросив Макс у водія, сидячи на передньому сидінні. Жирні жовті плями вуличного світла бігали темним салоном, мов живі. Тарнавський набрав Алісу.
— Алло? Привіт. Ми підсядемо із Жорою до вас у Фастові.
— Серйозно? — голос Аліси в слухавці стрибнув від радості одразу на кілька децибелів. Тарнавський відчув, як від цього голосу, від того, що хтось із таким запалом чекає на них із Рибкою, і, конкретно, на нього, Макса обдало приємним жаром, наче від ковтка такого ж іржавого, як світло цих ліхтарів, з димним торфовим присмаком, віскі.
— Так. Не засинайте там, ми ще повеселимося, — сказав Тарнавський. Вимкнувши телефон, він похмуро став стежити за тим, як рідшають магазинні вогні в міру того, як авто виїжджало на околиці Києва. Врешті, їх охопила темрява київських лісів.
— Можна вже включити музику? — спитав несміливо водій, молодий простакуватий хлопчина звідкись із передмістя.
— Не треба, — озвався Макс, не дивлячись на водія, а лише свердлячи поглядом дорогу, встелену пронизаною променями фар молочною завісою. За містом, поміж лісів, мряка зробилася густішою. — Ми встигаємо?
— Дорога туманна, — знизав плечима водій. — Але повинні поспіть воврем’я.
Якусь хвилю їхали мовчки.
— Ти благородна людина, — нахилившись вперед із темряви заднього сидіння, озвався раптом Рибка. Макс зі здивуванням зрозумів, що вже трохи вивчив Жору, і після такої щедрої похвали слід було сподіватися на якесь прохання — стрельнути сигаретку та покурити у вікно, наприклад.
— І ти благородна людина, — кивнув у відповідь Макс, чітко виставивши стриманою інтонацією свої кордони.
— Слухай, Вождь, а можна я на губній гармошці поіграю? Якийсь блюзок. Просто така тиша, шо чути, як під Бояркою вовки сексом займаються. Мені лічно це не дуже нравиться. Шо скажеш?
Макс заплющив очі, повернувшись на хвилю назад у свою улюблену ватяну темряву, і, насунувши на обличчя капелюха, буркнув:
— Ну, пограй.
Рибка дістав із кишені гармоніку і видав кілька бадьорих трелей для проби.
— Здорово получається у вас. Де так наловчилися? — спитав водій, не приховуючи радісного здивування.
— Музика дороги, — відповів Рибка. — Рок-н-рол — живий!
Макс, не підіймаючи капелюха, втомлено показав два пальці, складені латинською літерою «V».
— Піс, брате.
Рибка заграв. Грав він, слід сказати, дійсно досить непогано.
Машина з рівним гудінням неслася крізь туманне шосе. Тарнавський все повертався думками до того, що ж він зараз робить — але повертався дивно, мляво, наче під анестезією: Макс ніби і сам не вірив, що то він годину тому виклав свої триста кровних баксів за Рибку у черговій частині, а тепер на останні сімсот п’ятдесят гривень вони женуть удвох кудись у Фастів — лише для того, аби пересісти на потяг із кількома підлітками, з якими він навіть як слід не знайомий.
Найближчі гроші Тарнавському могли прийти лише всередині січня від видавця — гроші за півріччя з продажів книжок. Весь бюджет, який він, навіть враховуючи надзвичайні обставини, збирався витратити в цій поїздці, уже було розтрачено з лишком — і це при тому, що вони не від’їхали і на сто кілометрів від Києва. Не маючи навіть приблизного шансу заробити перед святами додаткові гроші, Тарнавський віддав останні заощадження на це таксі до Фастова. В кишені залишалося дослівно двісті гривень, навіть менше. Макс ненавидів такі ситуації, і з підліткових ще часів старався бути ощадливим у витратах. Зараз же він, мов легковажний студент, опинився на повних нулях.
Дивно, та це не турбувало Тарнавського. Можливо, досі ще діяв адреналін у крові після поліції і обміну стусанами з Рибкою. А може, так проявлявся седативний ефект журливої гармоніки Жоржа. Насправді ж Макс почував себе достоту, наче із серця йому витекла застаріла отрута, і від цього стало спершу гірко-гірко, а тепер, коли отруту змили води бурхливих емоцій, робилося потроху солодко-солодко.
Не зчувшись, Тарнавський задрімав, а коли прокинувся, авто вже під’їжджало на вокзал у Фастові.
— Наша остановка, Вождь! — енергійно поторсав його за плече Рибка.