— Каліфорніа дрімінг он сач а вінтерс дей, — хором підспівували «Придурки» Довгому. Голос у того був тихий, але м’який, упевнений, який ліпився добре сам, мов розігрітий пластилін, але й ліпив із почуттів своїх слухачів щось власне.
— Стопд ін ту а черч, ай пасд елонг зе вей, ай гет даун он май ніз енд ай претенд ту прей, — без натиску, чітко виводив Довгий, і всі разом йому відповідали: — Каліфорніа дрігмінг он сач а вінтерс дей!
Товстенькі продавці капусти з короткими грубими пальчиками на своїх круглих долонях, молоді бритоголові пацики з гострими і холодними, наче леза, поглядами, які час від часу оцінююче підіймали їх то на Тарнавського, то на Рибку, то на Алісу (в цей момент Макс відчував, як холодний метал ніби торкається і його серця), геть зовсім розбиті кепським агробізнесом, незадовільною соціальною політикою і депресивністю своїх промислових районів чолов’яги, в чиїх очах спалахував нездоровий спиртовий вогник, коли вони бачили пляшку коньяку, — всі вони, хоч і не розуміли ані слова в цій пісні, відчували, що пісня — про щось добре, справжнє, і, здається, їм навіть наверталися на очі сльози. Від такого неочікуваного згущення прекрасного в повітрі Тарнавському й самому защипало очі. Ех, як було би чарівно зараз, коли закінчиться ця пісня, вчворити якогось вірша, який би підкинув їхнє п’яне і щасливе товариство ще вище, де вже парують ангели й херувими, а потім аж туди, де проглядаються лаштунки світу і видимою та предметною стає присутність Бога, але, власне кажучи, нічого такого в Макса заготовлено не було, а всі вірші, які він колись знав напам’ять, були або надто пафосними, або надто глумливими. Це так розстроїло Тарнавського, що він раптом, скориставшись нагодою, коли Довгий зупинився, піднявся і, коротко попрощавшись з усіма та зіславшись на втому, пішов до себе.
Там, у тихому і чистому коридорі вагона-купе, встеленому акуратною хідниковою доріжкою, було безлюдно. Порожня довга галерея із зачиненими в купе дверима і темними вікнами, завішаними шторками, нагадувала щось із робіт Едварда Гоппера. Порівняно з плацкартом, де кипіло (чи, краще сказати, накипало) життя, тут було якось безжиттєво. В Максовому купе, душному і темному, вже всі спали — двоє дорослих масивних тіл і одне дрібне, добре вкрите ковдрою, схоже розмірами на маленьку скоцюрблену мавпочку — схоже, дитина років семи-восьми, на нижній полиці. Тихо розстеливши собі постіль, Тарнавський обережно, щоб не потривожити сусідів, виліз на свою полицю. Спробував щось почитати перед сном, але враження за день усе ще застилали очі, а серце, схоже, так і залишилося там, у плацкарті біля туалету, де, певне, ще досі, якщо всіх не розігнала провідниця, Довгий наспівував щось із «Мамас енд Папас» чи «Іґлз». З відчуттям глибокої поразки, яку йому завдала ситуація, коли він не спромігся із себе вичавити бодай якийсь експромт, він заснув.
«Блакитний період» Макса Тарнавського
На світанку поїзд уже під’їжджав до Чернівців. Тарнавський прокинувся разом з гучними криками провідниці. Людське дитинча під ковдрою на нижній полиці ще спало, а його мама, сидячи мовчки поруч із насупленим чоловіком біля вже складеної постелі, робила собі макіяж. На столику в них парували дві склянки з чаєм.
— Доброго ранку, — привітався хрипко Макс, із заздрістю кинувши погляд на пляшку мінералки біля вікна.
Продерши очі і знайшовши свої черевики, Тарнавський вийшов у залитий неприємним яскравим світлом коридор, де вже вишикувалася черга з підпухлих зі сну, розкуйовджених дівчат з махровими рушниками та косметичками в руках, штивних і нервових через переповнені сечові міхурі.
Чекаючи на свою чергу і проглядаючи крізь вікно неясні сільські пейзажі в густих синіх тонах, що проносилися повз них на підступах до Чернівців, Макс набрав на телефоні Алісу.
— Доброго ранку, — привітався він, коли та, після третьої спроби, підняла слухавку. Алісине «Доброго ранку» було пересохлим і безжиттєвим, мов дно кам’янистого каньйону десь у Приазов’ї під кінець літа. — Ми під’їжджаємо. Нас хтось буде зустрічати?
— Так, буде Жанет, — так само сипло і безбарвно, скоріш за все, борючись із непідйомними повіками і ледве ворушачи наповненою сухим, розпеченим камінням головою, прогугніла Аліса. — Боже, Тарнавський, ми вчора до другої ночі бухали. Прийшли якісь пацани зі села, принесли ще шмурдяку... Як добре ти зробив, що втік...