— Стріляний пес, — озвався Макс, спостерігаючи, як пейзаж стає все яснішим, в міру того як світало за вікном. Поля й переліски, засипані снігом, в напівсутінках здавалися блідо-блакитними й невагомими. — Зараз я до вас прийду.
Придурки повільно прокидалися. Рибка, до здивування Макса, вже сидів, тихо зіщулившись у кутку, накритий кусючою ковдрою, з пересторогою зиркаючи поверх горнятка з чаєм на немитих, заспаних людей, що постійно гримали дверима, пробираючись до туалету і на перекур у тамбур. Жора скидався на битого дворового пса, що любить побуянити, але зараз, на холоді, в цьому незатишному місці, лиш підтискав до ніг хвоста.
— Вождь! — зраділо озвався Рибка, розплившись в усмішці, коли побачив Тарнавського. — Ти сама елєгантность! Прямо як Юрій Нікулін!
Макс у чорному пальті, що мало відсилати до повоєнних американських сорокових, у капелюсі, який однаковою мірою могли носити і Чарлі Паркер, і Вільям Берроуз, вкусив себе за язика.
— І тобі доброго ранку.
— Падай до нас, — гигикнув Рибка. — Тобі Аліса кохве замовила.
До Чернівців було ще далеченько. Тарнавський жбурнув саквояж під стіл, сів біля Рибки на ще не складену постіль і скинув капелюха. Він роззирнувся навколо.
Хесус ще валявся у відключці на верхній полиці, Довгий якраз повернувся з туалету, а Назік уже, схоже, другий ранок поспіль з похмілля, насипав собі в каву цукор. Аліса десь пропадала в черзі до туалету. Довгий, жбурнувши рушника на верхню полицю, теж сів навпроти, взявши собі одне з горнят із кавою.
— Яка програма на сьогодні? — спитав у нього Макс, ніби це не вони вчора цілий вечір обговорювали все до найменших деталей. Сидіти у пальті було жарко і Тарнавський розстібнув кілька гудзиків. Довгий знизав плечима.
— Та яка програма... Приїдемо, поселимося, а увечері концерт.
Тарнавський задумливо кивнув. Було щось між ним і Довгим непроговорене. Якась пересторога, чи що? Наче Довгий, ще навіть до того, як вони з Максом встигли роззнайомитися, вже викреслив його зі свого списку друзів, і тепер Тарнавський приречений був залишатися непроханим гостем, випадковою людиною в їхній мандрівці. Це відчуття, сподіваймося, помилкове, фонило Максові уже не вперше, і він усе не міг зрозуміти, чим же завинив перед Довгим. Це почуття непроханості Максові не подобалося.
Ну от як зараз. Довгий, хоч і дивився на нього приязно, явно не був налаштований на розмову. На те, щоб розкриватися, показати свої щирі почуття. Не хотілося Довгому й перетинатися з Максом поглядами. Гм.
— Ну, а у вас якась альбомна програма є, я правильно розумію? — спробував він знову розгадати таємницю дистанції Довгого, зайшовши з іншого боку.
— Ну да, є, — гмикнув Довгий і нарешті глянув Максові в очі своїм прозорим блакитним поглядом, в якому читався затаєний біль. «Ось, чувак, це все, що я тобі можу сказати, вибач, ти зробив мені боляче, і я не збираюся з тобою вести розмови, хоч ти, може, і непогана людина». Приблизно таке говорив цей погляд. Довгий склав руки на грудях, показуючи, що з ним діалог завершено. Тарнавському стало трохи прикро — Довгий йому здався найцікавішим з «Придурків». З ним якраз і можна було спробувати записати якесь інтерв’ю.
Назік, відірвавшись від своєї кави, підняв погляд на Тарнавського. Лише глянув на Довгого, оцінивши стан товариша, все, мабуть, зрозумів без слів, і став доповідати Максові замість того:
— У нас програма на сорок хвилин власних пісень, і ще десь на сорок хвилин різних каверів.
— Ясно, — кивнув Макс. Довгий дивився у вікно навпроти, видивляючись крізь чужі спини, фіранки і запітніле скло уже практично білий день. — Тобто у вас цілий альбом?
— Ну... так, можна сказати й так, — погодився Назік з тією ввічливістю, з якою розумні гімназисти доповідають про стан справ у сучасній музиці своїм допитливим, але безнадійно старомодним викладачам. — Він називається «Блек дог, ред хенд». Тому наш тур ми називаємо «Зе блек дог тур», або «Тур чорного собаки».
Довгий скептично покосився на Назіка, немовби дорікаючи тому в недалекоглядному колабораціонізмі з ворогом, і знову відвернувся, дивлячись кудись у засніжені ліси за вікном. На обличчі в нього застигла ображена гідність.
— Чорний пес? — здивувався Макс. — Чому чорний пес?
Назік, цей маленький Гаррі Поттер, стримано посміхнувся.
— Довгий — фанат Ніла Ґеймана. «Американські боги» і все таке. Він під його враженням написав вірша, «Чорний пес, червона рука». Може, ви чули, у скандинавській міфології є такий пес, що живе в печері, покритій кров’ю? Коли він почне вити, це означатиме, що почався Раґнарьок, загибель богів. Дуже красивий вірш, до речі. Якщо хочете, я вам його можу зачитати.