Макс сидів на кухні зйомної квартири — півтораметрового карцерного простору з високою закопченою жиром стелею, де над тобою звисали, готові от-от обрушитися на голову, високі кухонні шафи, масляно-жовті від налиплих випарів олії і диму, стінка, що стояла там з радянських іще часів, заповнена старими друшляками і міксерами з обмотаними синьою ізоляційною стрічкою електричними вилками. Тарнавський сидів у цій в’язниці, не сміючи зробити зайвого руху, аби щось не повалити — лише він, увімкнутий на газовій плиті вогник, щоби було тепліше, і привідчинена кватирка, щоб не накопичувався чадний газ і можна було курити. Масивна кришталева попільничка була одним із приємних додатків цього радянського інтер’єру, який Макс міг собі зараз дозволити знімати. Якщо завгодно — його келія з пригнічуючим клітчастим лінолеумом на підлозі, трупно-зелені квадрати, що чергуються із зачовганими криваво-червоними, кольору передсмертної блювоти.
Тарнавський перебивався перекладами і текстами для рекламних сайтів — наприклад, усе про холодильники або все про покер. На сьогодні запланована робота була зроблена, і перед Максом поставала перспектива — накуритися трави і ввімкнути порно, чи спробувати знову взяти штурмом те, що мало бути, в його розумінні, новим романом. Як на разі, далі першої глави в нього справа не йшла, і було важко до кінця зрозуміти, що там буде відбуватися. Скоріш за все, планував він, це мала бути низка не пов’язаних між собою історій різних людей, які всі стають свідками чуда. Макс іще не знав, яким може бути це чудо і що це будуть за люди, але хотілося розказати історію свого часу — історію цинізму, заперечення, сентиментальності, де можна знайти ненадійний прихисток від матеріалізму, і так далі.
Обравши цього вечора добити першу главу, Макс вбивав час, вивчаючи записи на сторінці Аліси й розмірковуючи над тим, чи справді він правильно зробив, залишивши її саму в піцерії. Після тієї розмови, котра набула дещо неприємного для Макса напряму розвитку, в нього почала з’являтися ідея написати історію про підлітка, як-от Аліса, але це було б очевидним поверненням назад, до своїх перших книжок, і Тарнавський побоювався, що після «Там, де вітер» таке повернення буде розцінене як чисто комерційцний хід задля збереження популярності.
Коли Аліса написала йому, Макс уже хотів лягати спати.
«А що за пропозиція?» — врешті, вирішив поцікавитися він.
«Я хочу зняти кіно за твоїм романом. Мені потрібні права на твою книжку. На першу, «Ні дня, ні ночі».
«Вибач, права на неї у видавця».
Аліса замовкла.
«А на другу? Теж?»
«На всі, включно з «Там, де вітер».
«Гм... А є щось, над чим ти зараз працюєш?»
«Воно ще не закінчене і тобі навряд чи сподобається» — написав Макс.
«Можеш скинути почитати?»
«Ні, вибач».
Аліса знову на якийсь час замовкла.
Сама ідея зняти щось за його творчістю вже не раз приходила в голову продюсерам і більш досвідченим, ніж першокурсниця Аліса, але всі вони так чи інакше закінчувалися фіаско: можливо, Тарнавський народився не в тій країні і не в ту епоху, коли в тебе є шанс на екранізацію чогось по-справжньому хіпового.
«Хіпове, — впіймав себе на слівцеві Макс. — Смішно». Він давно вже не думав такими категоріями. Це було щось, скоріш за все, навіяне Алісою.
«Слухай, я хочу зняти роуд-муві, — написала, нарешті, вона. — Так, аби показати всі сучасні характери. Є група молодих людей — всі дуже різні персонажі, кожен — зовсім інший типаж. Але вони всі зібралися разом, тому що хочуть грати гард-рок. Їх об’єднує музика і бухло. І вони їдуть у своє перше турне. У мене є навіть прототип — група «Придурки». Ти чув, може?»
«“Придурки”? Ні, не чув», — відписав він.
«Коротше, у мене до тебе пропозиція. У «Придурків» буде скоро зимовий тур перед Новим роком. Десять міст за десять днів. Я знімаю це все на камеру, сирий матеріал. Ти їдеш із нами і пишеш потім ґонзо-журналістику, як у старі добрі часи. Про все, що побачиш. Дуже чесно».
«Слухай, я не впевнений, що це буде для мене найкращим способом потратити свій час».
«Подумай, пліз! Ми виїжджаємо двадцятого, останній концерт тридцятого в Маріуполі».
«В Маріуполі? У вас поїздка по головних культурних центрах України, так?»
«Ха-ха, це ти так пожартував? Дуже смішно» — Аліса, коли хотіла, вміла бути саркастичною.
Макс довго нічого не відписував: робив собі ще одну каву, чекав біля плити із закопченою чавунною решіткою, поки над синьою газовою квіткою не почне підходити запар у турці, курив у привідчинену кватирку, з якої тягнуло грудневою сирістю. На секунду Тарнавському уявилося, що він і справді міг би поїхати з Алісою і її друзями кудись у тур. Це могло би бути шаленим розтрясанням кісток і, можливо, навіть зарядом якоїсь вітальності. Але він одразу ж пригадав із власних турів усі незручності тривалих переїздів — ти постійно сидиш у тісному бусику, тобі затікають ноги і спина, не можеш зосередитися на книжці перед собою, бо в тебе похмілля і бусик немилосердно трясе на ковдовбистих дорогах районного розливу, а потім, нарешті, ви зупиняєтеся десь посеред степу на невеличкій станції, де страшно зайти в туалет, але й обійти його ще страшніше, оскільки довкола нього вже розлилися цілі заводі сечі, скрізь насрано в радіусі, може, десяти метрів, а може, й ста, а може, й у радіусі ста кілометрів, наче все людство, починаючи з епохи неоліту, приходило в це загублене місце недалеко від ось цього мосту для вантажівок і ось цієї бензозаправки, і зумисне срало — поки це було можливо, срало в туалет, але, коли забило своїм гівном отвір у підлозі й засрало підлогу і стіни в туалеті (як можна срати на стіни? Це завжди дивувало Макса, коли він опинявся у таких місцях), стало срати навколо, і чомусь саме Україні випало бути тим місцем, де зосередилася ця вселенська клоака, так, наче якісь незрозумілі гріхи наших пращурів, аріїв-сіячів, оріїв, аланів, сарматів і скіфів, накликали тепер на ці землі нестримне фекальне лихо. Можна було, звісно, звинуватити у всьому радянську владу, яка зробила розруху в головах, а не в клозетах, але, поскільки «совка» вже давно не було, Макс волів би думати про вищі, божественні механізми справедливості, які просто за своєю тотальною, чи, може, навіть тоталітарною природою просто-таки силоміць змушували кожного, хто попадав у радіус дії цих проклятих місць, втрачати людську подобу і зливатися з покликом природи, достоту мов якась інфузорія чи амеба, для якої випорожнення, харчування, розмноження — лише легке хвилювання поверхонь їх вітальності, живучості, натуральний і нестримний, радісний механізм життя.