— Пьос апокаліпсіса, — з нотками страху в голосі сказав Рибка і натягнув ковдру на себе ще вище, аж по самі очі. — П’ятілапий.
Але цієї миті у їхнє напівкупе повернулася з мокрим рушником і зубною щіткою Аліса. Зі сну вона виглядала ще миловиднішою і тендітною — зовсім дитина. Коли з’явилася Аліса, Тарнавський встиг помітити тривожний, сповнений запитань, погляд, яким нагородив її Довгий, але та, здається, повністю проігнорувала присутність Довгого, і навіть не подивилася в його бік.
— Привіт, — кинула вона натомість Максові і сіла біля Назіка. — Це мені кава?
Довгий ще раз глянув на Тарнавського — і знову в цьому погляді не було неприязні, а лише затаєний біль, і в цей момент, коли Довгий відвернув погляд, а на його обличчі знову з’явилася та ж сама легка сардонічна посмішка, Максові раптом усе склалося. Поки Аліса розмішувала свій цукор у каві, вона вже встигла вступити у жваве обговорення деталей їх поселення, а Тарнавський зі здивуванням раптом почав бачити ніби якимось внутрішнім оком ці повислі в повітрі сяючі невидимі лінії, що пов’язували Довгого і Алісу — з’єднували їх міміку, рухи одного відносно іншого, їхні інтонації, сполучені в одну систему, наче два електрони, рознесені на відстань цілого Всесвіту, але скорельовані так, що переміна в одному неминуче веде до зміни стану іншого. Як це називається? За... хеканість? За... хоканість? Здається, цього терміна не було в копенгагенській інтерпретації теорії відносності, але, якщо пам’ять не зраджувала Максові, і Бор, і Гейзенберґ, і Планк, і навіть нічого не петраючі у квантовій фізиці Петрарка з Данте, Війон і Віан, Ґеорґ Шиллер і Генрі Міллер у приватних розмовах, у почерканих чернетках непідтверджених теорій всього, в потаємних листах товаришам, в неопублікованих і спалених записниках, і в одах, написаних на салфетках у паризьких кафе, білим чорнилом на червоному шовку, червоним на білому, чорним по чорному, ієрогліфами, верлібрами, шестистопними ямбами, поглядами на запотілих вікнах душних вагонів на світанку, оспівували це дивне фізичне явище.
Макса наповнило терпке відчуття, наче він ковтнув міцної горобинової наливки, що зв’язала йому рот терпким смаком і розлилася солодким сп’янінням у шлунку. Раптом стали зрозумілими дивні погляди Довгого, нервозність Аліси, особливі, багатозначні перезиркування Хесуса й Назіка, коли Тарнавський звертався до Аліси. Як було не впізнати цей мотив, що висів між Алісою й Довгим? Звісно, це були «Сure», про яких учора до хрипоти сперечалися Назік і Хесус:
I don’t care if Monday’s blue Tuesday’s grey and Wednesday too Thursday, I don’t care about you It’s Friday, I’m in love
У Чернівцях, затягнутих сирістю, холодом і важкими сніговими хмарами, на вокзалі їх зустріла місцева організаторка — заморена діваха у військовій куртці, з облізлим від дешевої фарби кепським волоссям-блонд, стягнутим у два хвости а-ля «Загін самогубців», обличчям схожа на втомлену життям і мізерною дієтою піранью — з тонкими губами, які легко було розтягувати у хижій посмішці. Тарнавському вона здалася вкрай небезпечною і аутичною персоною — мабуть, саме таку і потрібно ставити на роль арт-директорки в рок-клуб.
— Я Жанет, — представилася коротко вона своїм, мабуть що інстаграмним прізвиськом, а може, просто нефорською кликухою, що прилипла ще із часів поїздки на Шипіт на третьому курсі — тієї самої, напевне, коли Жанет уперше трахалася по п’яні з геть незнайомим панком на ім’я, ну, скажімо, Скальпель, або яким-небудь Монстром, від якого відгонило, напевне, дешевим вином, сигаретами і димом багаття, але це вже, Максе, твоя фантазія, друже.
На щастя, у Жанет був неподалік припаркований великий білий бусик, брудний і холодний всередині, з допомогою якого можна було уникнути зіткнення з шановною громадськістю Чернівців і доїхати практично анонімно на місце їх вписки. Тарнавський розраховував на душ, сніданок і, можливо, кілька годин сну й тиші, поки діти будуть десь у клубі робити саундчек, чи що вони там зазвичай роблять перед концертом. Він допоміг повантажити у багажник бусика їхні інструменти, речі й останнім заліз у салон, аби комфортно, як і належить найстаршому серед усієї ватаги, вмоститися на передньому сидінні біля водія (чи то пак, водійки).
— Макс, — представився Тарнавський, коли бусик, хлюпаючи мокрим снігом, з гуркотінням рушив з місця.
— Жанет, — повторила білявка апатично.
— Це Макс Тарнавський, ви в курсі? — гукнула із заднього місця, задерши голову Аліса (Макс упіймав себе на тому, що неперервно пильнує за Алісиними метушливими рухами у дзеркальце заднього виду). В її голосі чулося самовдоволення. — Можете взяти у нього автограф!